Період публікації:

від

до

Категорія:

Прийшов Кобзар у Нижанковичі…

 

min
max

Історія побудови пам’ятника Тарасові Шевченку в Нижанковичах

Після ІІ світової війни селище міського типу Нижанковичі належало до Дрогобицької області. Дрогобицька область – адміністративна одиниця на території УРСР, утворена 4 грудня 1939 року в результаті радянської анексії західноукраїнських земель

та наступного приєднання їх до УРСР. Адміністративний центр – місто Дрогобич. У 1950 р. у 18 містах і 9 смт мешкало 25 % населення області.Станом на лютий 1940 область була адміністративно розділена на 30 районів: Боринський, Добромильський, Дрогобицький, Дублянський, Жидачівський, Журавнівський, Комарнівський, Крукеницький, Меденицький, Медиківський, Миколаївський район, Мостиський, Нижанковицький, Нижньо-Устріцький, Новострілищанський, Перемишльський район, Підбузький район, Рудківський, Самбірський, Сколівський, Славський, Старосамбірський, Стрийський, Стрілківський район, Судово-Вишнянський, Турківський, Хирівський, Ходорівський райони.21 травня 1959 Дрогобицька область включена до складу Львівської області, утворивши її південну частину. Це була остання велика зміна адміністративно-територіального поділу України на обласному рівні. На момент скасування область складалась з 20 районів і 4 міст обласного підпорядкування (Борислав, Дрогобич, Самбір, Стрий).

Як бачимо, з 1939 по 1959 рік Нижанковичі були районним центром із усією інфраструктурою, великою кількістю працівників партійно-адміністративного апарату, серед яких було багато немісцевих. На початку п’ятдесятих років постало питання про створення в селищі відпочинкової зони. Нею мав стати місцевий парк, де було запропоновано побудувати пам’ятник Тарасові Шевченку. Це було в 1951-1952 р.р. (за даними Інтернету – у 1954 році). Ідею підтримали, було виготовлено проект пам’ятника. Постамент під пам’ятник зробила бригада місцевих робітників. Саму фігуру Великого Кобзаря було привезено з Дрогобича (автор невідомий). На пам’ятнику напис «Тарас Шевченко. 1814–1861». Трохи пізніше до постаменту було прикріплено табличку з нержавіючого матеріалу із словами з поеми Тараса Шевченка «Кавказ» «Борітеся – поборете». Великий Кобзар стоїть на постаменті на повний зріст з непокритою головою. В одній руці поет тримає книгу, на іншу накинутий плащ. Постать одночасно випромінює спокій, рішучість і задивленість у майбутнє. Кобзар наче розмовляє з нами. А сказати йому є про що, бо став свідком не однієї знаменної події, яка наближала нас до незалежної України.

Місцеві традиції, пов’язані із пам’ятником Кобзареві

Найперше треба відмітити, що парк, у якому стоїть пам’ятник, зразу став улюбленим місцем відпочинку жителів селища Нижанковичі. Діти, молодь, дорослі люди приходили сюди, щоб у тишині, під захистом молодих дерев, на березі ставка відпочити, поспілкуватися. І завжди біля підніжжя пам’ятника лежали квіти. Тоді ж, у п’ятдесяті роки, склалися певні традиції, що були пов’язані із пам’ятником Тарасові Шевченку. Усі знають, що в ті часи багато хлопців ішли служити в армію. Невідомо, хто першим придумав своєрідний ритуал, але під час проводів у армію, о дванадцятій годині ночі, хлопці й дівчата йшли до пам’ятника , ставали в круг, бралися за руки. Посередині біля пам’ятника ставав хлопець, який мав іти в армію. Він запалював свічку і ставив її на постамент. І тут понад парком зринали слова вічного «Заповіту». Це були величні, незабутні хвилини. А ще це був оберіг, який разом із материнською любов’ю допомагав служити і живими повернутися додому. То не просто слова : за всі роки ні один хлопець із Нижанкович не загинув, перебуваючи в армії, хоч багатьом довелося служити в «гарячих точках».

Інша традиція відображає те, наскільки важливим було для молодих людей селища віддати данину шани Тарасові Шевченку в найвідповідальніший і найщасливіший для них день – день одруження. Після урочистої реєстрації нової сім’ї чи після церковного вінчання молода пара відправлялася в селищний парк до пам’ятника Тарасові Шевченку. Там вони покладали квіти, віддаючи данину поваги генію українського народу.

Пам’ятник Шевченкові розташований недалеко від місцевої загальноосвітньої середньої школи. Тому жодна урочистість, яка відбувається в школі, не обходиться без поклоніння великому поетові. Особливо зворушливі є традиції, пов’язані із урочистостями з нагоди Свята першого й останнього шкільного дзвоника, випускного вечора. Учні й учителі вишиковуються біля головного корпусу школи й вирушають до монумента Шевченкові. Попереду учні-старшокласники несуть розгорнутий державний прапор України. Поклавши квіти до підніжжя пам’ятника, учні попід вишитими рушниками, які тримають батьки, проходять на урочисту загальношкільну лінійку.

Релігійні громади церков, які є на території селища Нижанковичі, у березневі дні, а також у день перезахоронення Тараса Шевченка в Каневі на Чернечій горі приходять до пам’ятника, щоб помолитися за душу великого сина українського народу.

Символічним для селища стало те, що районний марафон «Йдемо на сповідь до Тараса», з ініційований Старосамбірською райдержадміністрацією, розпочався саме тут, у найзахіднішому з усіх населених пунктів Львівщини, де є пам’ятники Кобзареві. Велелюдне дійство зібрало чисельні делегації із населених пунктів району, керівництво району, учнів і вчителів місцевої школи й професійного ліцею, ДНЗ, громадськість селища. Закінчилося зібрання урочистою передачею очільникам влади рушника, вишитого вчителями школи, на якому, окрім візерунків, – зображення герба Нижанкович і слова Шевченка «Добре жить тому, чия душа і дума добро навчилася любить». Це ще одна сторінка, якою будуть гордитися покоління нижанковичан.

Державотворчі процеси в кінці ХХ- на початку ХХІ століття в Нижанковичах

У кінці вісімдесятих років по всій Україні розпочалися події, пов’язані із творенням Української держави в новітні часи. Не обминув цей процес і селище Нижанковичі. Свідком багатьох подій того часу був пам’ятник Тарасові Шевченку. У серпні 1989 року на флагштоці біля пам’ятника було вивішено жовто-блакитний прапор, який став першою ластівкою державницького руху на теренах селища. Про цю подію писала газета «Голос Прикарпаття» від 21.08.2006 року в статті «Кожної ночі до вивішених у центрі Нижанкович прапорів приходили молитися невідомі хлопці». Ось що розповів активний учасник проведення цієї незабутньої акції в Нижанковичах Володимир Артемовський:

«Відчуваючи відповідальність перед майбутнім поколінням, у Нижанковичах знайшлися люди, яким небайдужа була доля нації та держави, які, відчуваючи, що настав час змін, не могли стояти осторонь від подій, не могли не будити народ. Найактивнішими нижанковичанами були Петро Ященко. Богдан Якимець, Володимир Чура, Василь Петречко та багато інших, що згуртувалися навколо того активного ядра. Вісімнадцять прапорів, які в слушний час замайоріли б у Нижанковичах, пошила в хаті Володимира Артемовського Даниїла Артемовська.

Ми передбачали, що злі сили будуть зривати стяги, тому й пошили їх із запасом. Петро Ященко, працюючи на Нижанковицькому сільмаші, заготовив кріплення з нержавійки, на якому можна було б закріпити два стяги, - продовжує розповідь пан Володимир.

І от 26 серпня, у День Українського Прапора, замайоріли два синьо-жовті стяги над постаттю нашого генія і пророка Тараса Шевченка.

Пригадую, був ясний сонячний день. Тепло, погідно... Прапори виблискують на сонці, нагадуючи, що день визволення, день Свободи, день Незалежності, про який століттями мріяли наші предки, – не за горами. Він поруч, близько, лише треба перебороти страх, відчути віковічний поклик Волі. Знаючи, що тогочасна влада буде їх знімати, організували охорону та спостереження. Майже дві доби майоріли ті перші вісники свободи біля Тараса, однак пізно вночі хтось їх зняв!

Другого дня зранку знову вивісили синьо-жовті знамена. І знову вони зникли, та ми не здавалися. І ось яка цікава пригода сталася в той час, коли люди охороняли прапори. Наступного дня, близько 23.30, три хлопці у формах учнів Нижанковицького ПТУ підходять стройовим кроком до пам'ятника, говорять вголос: «Слава Україні!», – запалюють свічки і навколішки моляться. Опісля піднялися, постояли в задумі, знов промовили: «Слава Україні!», – і пішли. Так хотілося тоді підійти, обняти, розпитати, звідки вони, чиїх славних батьків діти, а чи, можливо, хтось в училищі посприяв тому їхньому патріотизму. Але, щоб не налякати юнаків, ми не підійшли ні тоді, ні в наступні дні, коли хлопці приходили знову»

Як знаково, що свідком такої незвичайної події, окрім місцевих людей, був Тарас Шевченко. Біля пам’ятника і сьогодні майорить український прапор. Уже не той, але такий же святий і дорогий тим, кому небайдужа доля України.

У жовтні 1989 року в Нижанковичах відновило свою діяльність Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка, першим головою якого був Богдан Якимець, згодом – Святослав Бучковський, а після нього головою «Просвіти» став Олег Паска, який невдовзі був обраний депутатом Львівської обласної ради.

Та, на жаль, у ті роки духовного піднесення місцеве керівництво заборонило ініціативній групі збиратися в Будинку культури, і тому вони примістилися в будинку В. Артемовського і саме там обговорювали план дій, виготовляли, шиючи власноруч, національні прапори, друкували листівки та різні відозви до населення, проводили репетиції вертепу. У цьому будинку зберігалася вся просвітницька документація, а також реквізити для виступу вертепу та до свята Святого Миколая. Тут виготовляли Різдвяні звізди. Тоді багато мітингів проводили біля пам’ятника Кобзареві. Колона з жовто-блакитними прапорами із центра селища направлялася до пам’ятника, де звучало полум’яне слово справжніх патріотів.

А коли «Просвіта» разом із товариством «Меморіал» прийняли рішення про перепоховання останків загиблих воїнів УПА – у цьому будинку зберігали останки патріотів – мучеників та виготовили пам'ятний хрест на могилу. 21 жовтня 1990 року домовини п’ятьох воїнів УПА, накриті національним прапором, пронесли до місця спочинку на кладовищі. А в жовтні 2008 року, під час святкування 66-річчя УПА, велелюдне зібрання ще раз віддало данину шани загиблим, про що писала Марія Прокопець у статті «День, осяяний світлом любові та пам’яті» у «Голосі Прикарпаття» 20 жовтня 2008 року.

Тут радо приймали делегацію з Судової Вишні, яку очолював Іван Шот, а також делегації політв'язнів із Самбора, Львова, Дрогобича і Борислава, очолювану колишнім парохом Нижанкович, отцем Михайлом Мельником. Квартирували у цій привітній гостинній оселі також і сестри-катехитки, які проводили катехизацію місцевих дітей. Зупинявся в цьому домі письменник-політв'язень Іван Кривуцький, який виступав в Будинку культури перед населенням, розказуючи про боротьбу УПА на наших теренах. Для просвітницької роботи неодноразово запрошувались видатні відомі письменники, такі, як Ірина Калинець, Атена Пашко, Роман Іваничук, проводились зустрічі з членами Львівського «Меморіалу» панею Ольгою Горинь та паном Володимиром Зінкевичем. У цей період постійно надходила свіжа література з редакції «Відродження» з Дрогобича та зі Львова. При Будинку культури був організований «Козацький хор», до складу якого входило 50 чоловік. У День Злуки, 22 січня 1990 р., у БК відбувався величний концерт з участю цього хору і саме в час його виступу Володимир Артемовський, який повернувся разом із 17-ма членами «Просвіти» та Народного руху із живого ланцюга Злуки від Львова до Києва вивісив національний синьо-жовтий прапор волі. У залі панувало величне піднесення, радість, люди, втираючи зволожені очі, не могли відвести погляд від цього рідного знамена.

«Козацький хор» об'їздив зі своєю програмою всі сусідні села, де скрізь замінювали радянську символіку національною. Звучали пісні цього хору і біля пам’ятника Шевченкові.

У цьому ж році просвітяни разом з Рухом взяли активну участь у мітингу-реквіємі, приуроченому пам'яті тисяч жертв більшовицьких репресій на Саліні в 1941 році. Хто забуде той день, коли голос дзвону тривожно вдаряв болем у серце, у душу весь той час, коли тією скорботною останньою дорогою мучеників 1941 року ішла процесія людей з Нижанкович, Пацькович, Передільниці, очолена б.п. незабутнім отцем Михайлом Червінським та отцями Михайлом Чоботом, Михайлом Нискогузом зі Старої Солі, отцем Ярославом Прирізом – нинішнім єпископом Самбірсько-Дрогобицької єпархії, та їхав прикрашений гірляндами та прапорцями тракторець із дзвоном аж до Саліни? І великий терновий вінок на нім, що наче крізь десятиліття ранив душу гострими шипами? Виплітали цю гірлянду та ве­ликий терновий вінок нижанковичанки Ірина Леськів та Ольга Гальо, виплітали з любов'ю у серці та сльозами на очах. І засиніли блаватами прапори, заусміхалися сонячно. Процесія проходила мимо пам’ятника Шевченкові, очі учасників жалобної ходи були звернені на постать Кобзаря. Здавалося, що великий поет теж сумує за невинно убієнними. У супроводі машини, керованої Петром Ященком, саморобний тракторець Ярослава Князя, за кермом якого був Володимир Чура, а в кузові на стільчику сидів Володимир Артемовський і бив увесь час у дзвін, поволі їхав через села Трушевичі, Губичі, Солянуватку і бив, бив, мов на сполох! А люди вибігали з хат, приставали до процесії, і в кожного тривожно билося серце, віщуючи довгоочікувані переміни... Цей похід-реквієм – ще одна сторінка у великій книзі пам’яті й державотворення на теренах Старосамбірщини.

Окремо треба сказати про участь нижанковичан у живому ланцюгу Злуки, який відбувся 5 лютого 1991 року. Цей символічний ланцюг з’єднав Львів із Києвом. Із Нижанкович був організований транспорт, і активісти товариства «Просвіта» виїхали для участі в ланцюгу Злуки. Кожного року 22 січня на урочисту лінійку в місцеву школу запрошують тих, хто тоді єднав Україну воєдино.

Крім цього Товариством «Просвіта» було організовано виїзд на пікетування Верховної Ради, мета якого – добитися підняття над куполом Верховної Ради національного прапора; на пікетування Лук’янівської тюрми з вимогою звільнити Степана Хмару. І перед кожним із цих дійств приходили просвітяни до пам’ятника Тарасові Шевченку, щоб у думках попросити благословення на справу, яка наблизить волю України, про яку так мріяв великий син українського народу.

Ці та інші події – більшого і меншого значення у великих містах і маленьких населених пунктах наближали в новітні часи Незалежність України, були штрихами до історії державотворення в кінці ХХ – на початку ХХІ століть.

Нашій державі – двадцять два роки, і хочеться сподіватись, що мрії великого сина українського народу, борця за суверенну соборну Україну Тараса Шевченка про вільну, нову сім’ю – державу Україну, стануть дійсністю, бо стоїть великий поет на сторожі державності у багатьох населених пунктах нашої країни і кличе народ , дає віру, що «І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі».

Соломія Гложик,

учениця 11 класу Нижанковицької ЗОШ

 

Немає коментарів

Анонси
Календар подій

Вручення обласних премій студентам закладів вищої освіти Львівщини
18 листопада 2019

Вручення обласних премій студентам закладів вищої освіти Львівщини

Опубліковано: П`ятниця, 15 листопада 2019


Всі анонси


Актуально
Спеціальні новини

 

Для сімей учасників АТО та Героїв Небесної Сотні влаштують благодійне дійство «Україна – це ми!»

24 серпня, з нагоди Дня незалежності України, в Музеї народної архітектури та побуту відбудеться масштабна акція, що організовують спільно Благодійне товариство «Мій тато захищає Україну» та Музей народної архітектури за...


Актуально
Спеціальні новини


Ми у Facebook
Ми у Facebook