«КОЖЕН З НАС ОТРИМАВ СВОЮ ЧАСТКУ СКАРБІВ. ОДНІ РОЗПОРЯДИЛИСЯ БАГАТСТВОМ РОЗУМНО, А ІНШІ, НАВПАКИ, ГЛУПО, У ВІДПОВІДНОСТІ ЗІ СВОЇМ ТЕМПЕРАМЕНТОМ»
Це слова британського письменника шотландського походження РОБЕРТА ЛЬЮІСА СТІВЕНСОНА (1850–1894). 13 листопада 2018 р. йому виповнюється 168 років від дня народження.
Всі з дитинства знають його гостросюжетний роман «Острів скарбів», де він змалював таких різних за соціальним статусом, темпераментом героїв, які вирушили на пошуки багатства.
Хто вони, який шлях пройшли, в чому бачили людське щастя і як розпорядилися скарбами? Про це йдеться в даній статті.
ДЖИМ ХОКІНС… Юнак, який працював у таверні свого батька. Знайомство з піратами принесло йому чимало клопоту, суму, і підштовхнуло до мандрів. Він став юнгою на кораблі «Іспаньола». Там випадково підслухав розмову «джентльменів удачі». Та, не зважаючи на небезпеку, проявив неабияку кмітливість, з честю вийшов з усіх випробувань: зумів перерізати у шхуни канат якоря, відвести її у потаємне місце… І хоч усе він робив на свій лад, ніхто не зміг його ні в чому поганому звинуватити. Важко Джиму дістався скарб. Невідомо, як він ним розпорядився. Але після повернення додому Хокінс чітко сказав: «Тепер мене нічим не заманиш на той проклятий острів».
КАПІТАН СМОЛЕТТ… Похмурий чоловік, але професіонал, який чудово знав свою морську справу. Не любив безладу. Вмів знайти для інших заняття. Він – людина честі. Йому належать слова: «Я з задоволенням підірвав би у повітря… весь цей диявольський острів!» Як Смолетт використав скарб – невідомо. Але після подорожі він покинув службу на морі.
ДОКТОР ЛІВСІ…Судовий лікар. Для Лівсі клятва Гіппократа – понад усе. За нього говорять слова, сказані Сільверу: «Я вважаю, ви навряд претендуєте на те, містер Сільвер, щоб я вважав вас сердечною, благородною людиною… Але якщо б я був дійсно впевнений, що хоч один з них [піратів] хворий і в гарячці, я, навіть ризикуючи своїм життям, відправився б до них, щоб надати їм лікарську допомогу».
СКВАЙР ТРЕЛОНІ… Найбагатша людина серед подорожуючих. Автор змалював його так:
« Це був високий мужчина, …, огрядний, з товстим суворим обличчям, загрубілим і обвітреним під час довгих подорожей. В нього були чорні рухомі брови, які видавали не злий, але гордовитий і запальний характер». Трелоні не любив кровожерних людей. Про це він зізнався містеру Дансу: «– Містер Данс, ви благородна людина! А прикінчивши одного з найкровожерливіших злодіїв, ви здійснили доблесний вчинок. Таких треба давити, як тараканів!..» І далі такі гарячі слова: «– Чого могли шукати ці злодії, якщо не грошей? Що їм потрібно, крім грошей? Ради чого, крім грошей, вони ризикували б своєю шкурою?». Доктор Лівсі відповів: «– Ми скоро довідаємося, ради чого вони ризикували шкурою. Ви так гарячкуєте, що не даєте мені слова сказати… Допустимо, тут у мене в кишені, знаходиться ключ, з допомогою якого можна дізнатися, де Флінт заховав свої скарби. Чи великі вони?».
«– Чи великі вони, сер! – закричав сквайр. – То слухайте! Якщо дійсно в наших руках знаходиться ключ, про який ви говорите, я негайно споряджу… судно, беру з собою вас і Хокінса і їду добувати цей скарб, хоча б нам довелося шукати його цілий рік!».
А що ж було з сквайром Трелоні після подорожі? Про нього автор написав: «Він… , свариться і товаришує з сільськими хлопчакати, а в недільні й святкові дні чудово співає в церковному хорі».
До речі, ще до мандрівки Трелоні за свій рахунок відремонтував будинок Джима Хокінса, подарував меблі.
Довгов’язий Джон Сільвер… «… людина спроможна. … у нього поточний рахунок у банку, і не малий. Таверну свою він на час подорожі передає дружині. Дружина його не належить до білої раси». «Це … високий і сильний мужчина, з широким, як окіст, плоским і блідим, але розумним і веселим обличчям». Його ліва нога відрізана до бедра. Під лівим плечем – костиль, яким надзвичайно моторно керував.
Сільвер став кухарем на кораблі. Мужньо долав шлях. Але грав привілейованого і дружелюбного слугу, ніби не помічаючи всезагального презирства до себе і кожному намагався зробити послугу, був з усіма невпинно ввічливий. Але поводилися всі з ним, як з собакою через його дволикість, лукавість, нещирість. На зворотному шляху він умудрився викрасти з корабля мішок з грішми й втекти. Яка його подальша доля, невідомо. «Можливо він відшукав свою негритянку і живе де-небудь в своє задоволення з нею і з попугаєм Капітаном Флінтом. Будем надіятися на це, бо його шанси на краще життя на цьому світі зовсім не великі», – підсумовує автор.
Бен Ганн… Колишній штурман на кораблі Флінта. Три роки самотньо прожив на острові, покинутий піратами. Бачив у снах сир на шматочку хліба. Значно більше довіряв джентльмену природженому, ніж джентльмену удачі, бо сам був колись джентльменом удачі. На острові знайшов скарби, отримав свою тисячу фунтів і розтратив їх усіх за три тижні, або, точніше, за дев’ятнадцять днів і став жебраком.
На кораблі були й такі, для яких повністю підійшли слова автора: «Пий, і диявол тебе доведе до кінця».
Ну от і все… «Скільки людських життів, скільки страждань і крові вартувало зібрати ці багатства! Скільки було потоплено славних кораблів, скільки замучено хоробрих людей…». І навіщо? Щоб снилися нашим героям кошмарні сни про кровожерливих злодіїв…
Наталія Звольська
Немає коментарів