08.12. – 140 років від дня народження Михайла Володимировича Омеляновича-Павленка (1878-1952).

Визначний український діяч, генерал-полковник Армії УНР, український воєначальник, до 1917 року полковник російської армії, за доби УНР — генерал армії УНР, Начальний командант УГА.

Михайло Володимирович Омелянович-Павленко народився 8 грудня 1878 року у Тифлісі (нині Тбілісі, Грузія (тоді Тифліська губернія, Російська імперія) у дворянській родині Походив зі старовинного козац. роду, 1912 до власного прізвища «Павленко» додав родове «Омелянович» і став називатися Омелянович-Павленко. Закінчив Павлівське військ. уч-ще в Санкт-Петербурзі (1900), Офіцерську стрілец. школу в Оранієнбаумі (1913). Учасник російсько-японської війни 1904–1905, де був відзначений кількома бойовими нагородами та достроково отримав черговий чин штабс-капітана. Начальник навчальної команди (1906–13), командир роти лейб-гвардії Волинського полку. Результатом його військово-педагагічної діяльності стало видання методичної навчальної літератури: «Обучение молодых солдат, старослужащих и запасных» (1905), «Тактическая подготовка унтер-офицеров» (1907), «Программа для боевой подготовки молодых офицеров» (1914). Учасник Першої світової війни, полковник гвардії (1915). 1916 після 2-х поранень переведений на штабну роботу, був спостерігачем за роботою навчальних команд та запасних гвардійських частин Петрограда (нині м. С.-Петербург), очолював Петергофську школу прапорщиків. З кінця 1916 – начальник 2-ї Одеської школи прапорщиків.

З перших днів революції підтримав український рух, активний учасник українізації армії, один із засновників Одеської військової громади, яка надіслала делегатів на Перший Український військовий з'їзд. У липні–серпні 1917 командував гвардії Гренадерським полком на Південно-Західному фронті, повернув боєздатність військ. частині, яка була розкладена  більшовиками. З серпня 1917 – командир військового гарнізону Катеринослава (нині м. Дніпропетровськ), на цій посаді підтримував український рух та українізацію військових частин. З грудня 1917 – український військовий комісар Одеси, потім перебував на Румунському фронті.

З квітня 1918 працював у Головному штабі української армії в Києві. Отаман Катеринославського козацького коша (листопад 1918). Перейшов на бік Директорії Української Народної Республіки.

У грудні 1918 відряджений з групою вищих офіцерів до Західноукраїнської Народної Республіки. Очолив УГА, провів переформування УГА та довів її до боєздатного стану. З червня 1919 – військовий радник диктатора ЗУНР Є. Петрушевича. Після об'єднання армій УНР і ЗУНР був генералом для особливих доручень штабу Головного отамана С.  Петлюри, командиром Запорізького корпусу Армії УНР, очолював делегацію на переговорах з командуванням білогвардійської Добровольчої армії. З 5 грудня 1919 – командувач Армії УНР (до липня 1921), здійснив Перший Зимовий похід Армії УНР 1919–1920, яким урятував армію від остаточної катастрофи, брав участь у польсько-радянській війні 1920, генерал-поручник Армії УНР.

Після інтернування Армії УНР в Польщі перебував у Каліші, Тарнові. З 1924 – у Чехословаччині, мешкав у Празі, викладав у вузах, очолював Союз українських ветеранських організацій, 1925 заснував і очолив Музей визвольної боротьби України. Співробітничав з Українською військовою організацією та Організацією українських націоналістів. У січні 1942 в числі 5-ти українських діячів (М. Величківський, А. Лівицький, А. Мельник, А. Шептицький) звертався до А. Гітлера з вимогою визнання і поваги прав українського народу, права України «на незалежне існування».

Після Другої світової війни жив у Німеччині та Франції. 1945 став одним із засновників і першим головою Товариствава (Союзу) українських вояків. Голова Вищої військової ради (1945), військовий міністр Державного центру УНР на еміграції (1947–48), генерал-полковник.

Помер 29 травня 1952 р. у Парижі, похований на кладовищі Пер-Лашез.