16 вересня виповнилося 72 роки від дня народження Валерія Веніаміновича Марченка (1947-1984) – українського дисидента-правозахисника, літературознавця і перекладача.

Народився в Києві. Батько Веніамін Умрілов розлучився з дружиною. Мати – Ніна Михайлівна Марченко, у другому шлюбі – Смужаниця. Дід по матері – український історик Михайло Іванович Марченко (1902-1983), автор численних праць з історії середньовічної України, перший радянський ректор Львівського університету, в 1940-ті роки сам провів декілька років у сталінських таборах. Улюблений вітчим Валерія («добрий геній нашої сім"ї») Василь Іванович Смужаниця – педагог. Навчався юнак на філологічному факультеті Київського університету, одночасно вивчав тюркські мови в Бакинському університеті. Закінчив відділення української філології філфаку Київського держуніверситету в 1970 році. В тому ж році почав працювати в газеті «Літературна Україна», викладав українську мову і літературу в середній школі в Києві. Протягом 1971-1972 років опублікував ряд перекладів з азербайджанської. Друкувався у молодіжних виданнях Азербайджану і Туркменістану.

Трохи пізніше, опинившись в пермському таборі, Валерій Марченко описував свої враження від декількох років роботи в редакції «Літературна Україна» (його нариси «Клопоти з редагування» і «Довкола літературне життя») таким чином: «У газеті на дух не переносили правозахисників Кочура, Лукаша (який направив в 1973 лист на захист Івана Дзюби, засудженого за «антирадянську діяльність»), Світличного, Стуса... Ряд імен письменників (репресованих або емігрували – Чупринка, Мельничук і т.д.) не можна було згадувати взагалі. Винниченко і ще деяких дозволялося згадувати тільки в негативному контексті».

В. Марченко був оголошений «українським буржуазним націоналістом» і 25 червня 1973 року заарештований співробітниками КДБ. За вироком Київського обласного суду (згідно ст. 62 ч. 1 КК УРСР за «наклепницькі вигадки, що порочать радянський суспільний лад... за поширення документів націоналістичного змісту, в яких зводиться злісний наклеп на радянську дійсність, національну політику КПРС...», засуджений до 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму і 2 років заслання. Через півтора року після суду, вже з ув'язнення у своєму «Відкритому листі дідові» він напише: «.. Виступаючи проти цілої імперії брехні, я мав одну підтримку – свідомість, що ярмо нестерпно... І не мовчазною пасивністю треба йому протистояти».

Валерій відбував покарання в пермському таборі для політв'язнів № 35. У таборах познайомився з українським правозахисниками – поетом Іваном Світличним, київським психіатром Семеном Глузманом та іншими. Згодом написав ряд публіцистичних нарисів, в яких висвітлював умови існування в'язнів у радянських таборах, трагічні події 1940-50-х років у Західній Україні.

Незважаючи на важку хворобу нирок, яка призвела до інвалідності (Валерій Марченко з шістнадцяти років страждав хронічним нефритом), табірним лікарям заборонили приймати від його матері ліки для тяжкохворого сина: леспенефрил, таблетки чорноплідної горобини і т.д. У результаті в 1978 році тридцятирічний засуджений став інвалідом третьої групи і в тому ж році переніс важку форму запалення легенів. Незважаючи на це, він відмовився писати заяву-каяття. Замість цього продовжує працювати: читає, перекладає, пише статті, нариси, есе. Збирає і таємно передає на волю інформацію про становище ув'язнених, заяви, звернення. Великий вплив на його світосприйняття надали зустрічі з декількома ветеранами українського опору комунізму, їхні розповіді про вільне життя до приходу червоних. Іншим значним переживанням стало зближення з представниками правозахисного руху Росії та України.

Він продовжує працювати і в казахській на засланні. Після звільнення в 1981 році жив у Києві. Довго не міг знайти роботу, потім працював сторожем.

І знову Валерій Марченко займається правозахисною діяльністю: пише публіцистичні статті, розсилає листи-протести з засудженням існуючої тоталітарної системи, активно виступив проти інструкції Міністерства освіти УРСР

21 жовтня 1983 року вже важко хворого Валерія Марченка заарештовують вдруге і 13-14 березня 1984 судять. Винним себе В. Марченко не визнав. В останньому слові він сказав, що «вірить в Бога і в добрий початок в людях», що «завжди намагався робити людям добро». Він заявив також, що «держава мільйон разів завинила перед громадянами» і що він буде протестувати проти цього до кінця свого життя. В. Марченко визнали особливо небезпечним рецидивістом і засудили до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Фактично це був уже смертний вирок.

І син, і його мати були віруючими. Але Московська церква відмовилася їм допомагати. У Пермі Ніна Михайлівна звернулася до Єпископа, просила лише про одне: провідати і причастити вмираючого. Єпископ відповів: «Якщо мене про те попросить тюремне начальство!» Не попросило. Ніна Михайлівна поїхала помолитися у святому для православних місці – храмі Троїце-Сергієвої лаври під Москвою.

Помер Валерій Марченко від уремії 5 жовтня 1984 року у тюремній лікарні ім. Івана Гааза в Ленінграді. Це було цілеспрямоване медичне вбивство. У ніч з 6 на 7 жовтня 1984 року західне радіо повідомило, що Валерій Марченко помер. Це чула в Києві колишня політв'язень Любов Середняк. Інформацію одразу повідомили по телефону в Ленінград, де знаходиться в цей час сестра матері Валерія. Однак та, вирішивши, що це може бути помилка, нічого матері не сказала. 9 жовтня Ніна Михайлівна прорвалася на прийом до начальниці лікарні (до цього, протягом декількох днів та не приймала її). У кабінеті був і головлікар. Обидва сиділи похмурі, і мати раптом помітила, що вони намагаються на неї не дивитися. Дивлячись кудись убік, начальниця повідомила їй, що її син, Валерій Марченко, два дні тому помер. Ніна Михайлівна забилася, закричала: «Вбивці! Сволота! Ця клята влада! Головорізи! Будь прокляте це КДБ!» Їй подали води, вона відкинула її від себе. Вона зажадала, щоб її пустили до сина. Їй відмовили...

Після смерті В. Марченко на радянські власті почався потужний тиск Заходу: з заявами виступили Конгрес США і Президент Рональд Рейган, західні радіостанції не втомлювалися передавати інформацію про В. Марченка, ПЕН-клуби різних країн бомбардували радянські інстанції листівками і телеграмами... У Гамбурзі вийшла в перекладі на німецьку мову книга про життя і творчість Валерія Марченка – «Я не маю ні дому, ні вулиці». Це їх паралізувало... Ленінградські кадебісти віддали матері Валерія труну сина всупереч усяким правилам. Вони були розгублені, вони не мали сили чинити опір і змушені були знайти цинк і віддати тіло... «Сталося диво – унікальний випадок в історії радянських таборів, коли зека видали рідним для поховання!» – пише про це В. Криловський.

Похований у селі Гатному (Києво-Святошинського району Київської області) поруч із прахом діда Михайла.