21 жовтня виповнилося 347 років від дня народження Пилипа Степановича Орлика (1672-1742) – українського політичного, державного і військового діяча, Генерального писаря (1702-1709), Гетьмана Війська Запорозького у вигнанні (1710-1742), поета, публіциста.

Народився 21 жовтня 1672 року у Косуті (Білорусь) в сім’ї родовитої литовської шляхти чеського походження – Орликів.

Навчався в єзуїтському колегіумі у Вільні, а також у Києво-Могилянській колегії, яку закінчив у 1694 році. Навчався відмінно, проявив талант ораторства і поезії, цікавився філософією і літературою, добре володів українською, польською, церковнослов’янською, болгарською, італійською та іншими мовами.

У 1698 році він стає кафедральним писарем Київської митрополії, у 1700 р. – писарем Генеральної військової канцелярії, у 1706 р. – генеральним писарем. Входячи до найближчого оточення Івана Мазепи, Орлик належав до числа його повірених («конфідентів»), виконуючи обов’язки особистого секретаря. Через його руки проходило таємне листування гетьмана з Карлом ХІІ, польським королем Станіславом Лещинським, польськими магнатами та російськими можновладцями. Після Полтавської поразки разом із Мазепою і Карлом ХІІ виїхав у Бендери.

У квітні 1710 року був обраний гетьманом Війська Запорозького замість померлого Мазепи. Після елекції між новообраним гетьманом та старшиною було укладено політичну угоду, що окреслювала основні засади організації влади в козацькій державі – «Пакти й конституції прав і вольностей Війська Запорозького». У своєму прагненні звільнити Гетьманщину від російського панування Орлик спирався на підтримку Швеції, Туреччини та Кримського ханства.

У 1712 році він звертається з відкритим маніфестом до європейських володарів, пишучи, що «козацька нація, що стогне під тиранським ярмом Москви, прагне лише того, щоб домогтися своєї волі».

У 1714 році залишає Бендери й перебирається до Швеції, але смерть його чільного союзника – Карла ХІІ в 1718 році – змушує шукати сприяння інших держав. Останні роки свого життя наполегливо працював над витворенням широкої антиросійської коаліції, розраховуючи на підтримку Туреччини, а також прихильного до нього Станіслава Лещинського і французького двору.

Надалі жив у Хотині, Серезі, по тому – в Чернівцях, Каушанах і Бухаресті.

Згодом переїхав до Ясс, де й помер 24 травня 1742 року.