8 грудня виповнився 141 рік від дня народження Михайла Володимировича Омеляновича-Павленка (1878-1952) – визначного українського діяча, генерал-полковника Армії УНР, українського воєначальника, до 1917 року – полковник російської армії, за доби УНР – генерал армії УНР, Начальний командант УГА.
Михайло Володимирович Омелянович-Павленко народився 8 грудня 1878 року у Тифлісі (нині Тбілісі, Грузія (тоді Тифліська губернія, Російська імперія)) у дворянській родині. Походив зі старовинного козацького роду, у 1912 році до власного прізвища «Павленко» додав родове «Омелянович» і став називатися Омелянович-Павленко. Закінчив Павлівське військове училище в Санкт-Петербурзі (1900), Офіцерську стрілецьку школу в Оранієнбаумі (1913). Учасник російсько-японської війни 1904-1905 рр., де був відзначений кількома бойовими нагородами та достроково отримав черговий чин штабс-капітана. Начальник навчальної команди (1906-1913), командир роти лейб-гвардії Волинського полку. Результатом його військово-педагогічної діяльності стало видання методичної навчальної літератури: «Обучение молодых солдат, старослужащих и запасных» (1905), «Тактическая подготовка унтер-офицеров» (1907), «Программа для боевой подготовки молодых офицеров» (1914). Учасник Першої світової війни, полковник гвардії (1915). У 1916 році після двох поранень переведений на штабну роботу, був спостерігачем за роботою навчальних команд та запасних гвардійських частин Петрограда (нині м. Санкт-Петербург), очолював Петергофську школу прапорщиків. Із кінця 1916 року – начальник 2-ї Одеської школи прапорщиків.
З перших днів революції підтримав український рух, активний учасник українізації армії, один із засновників Одеської військової громади, яка надіслала делегатів на Перший Український військовий з'їзд. У липні-серпні 1917 року командував гвардією Гренадерського полку на Південно-Західному фронті, повернув боєздатність військ частині, яка була розкладена більшовиками. З серпня 1917 року – командир військового гарнізону Катеринослава (нині м. Дніпропетровськ), на цій посаді підтримував український рух та українізацію військових частин. З грудня 1917 року – український військовий комісар Одеси, потім перебував на Румунському фронті.
З квітня 1918 року працював у Головному штабі української армії в Києві. Отаман Катеринославського козацького коша (листопад 1918). Перейшов на бік Директорії Української Народної Республіки.
У грудні 1918 року відряджений з групою вищих офіцерів до Західноукраїнської Народної Республіки. Очолив УГА, провів переформування УГА та довів її до боєздатного стану. З червня 1919 року – військовий радник диктатора ЗУНР Є. Петрушевича. Після об'єднання армій УНР і ЗУНР був генералом для особливих доручень штабу Головного отамана С. Петлюри, командиром Запорізького корпусу Армії УНР, очолював делегацію на переговорах з командуванням білогвардійської Добровольчої армії. З 5 грудня 1919 року – командувач Армії УНР (до липня 1921), здійснив Перший Зимовий похід Армії УНР у 1919-1920 рр., яким урятував армію від остаточної катастрофи, брав участь у польсько-радянській війні в 1920 році, генерал-поручник Армії УНР.
Після інтернування Армії УНР в Польщі перебував у Каліші, Тарнові. З 1924 року – у Чехословаччині, мешкав у Празі, викладав у вузах, очолював Союз українських ветеранських організацій, у 1925 році заснував і очолив Музей визвольної боротьби України. Співробітничав з Українською військовою організацією та Організацією українських націоналістів. У січні 1942 року в числі п’яти українських діячів (М. Величківський, А. Лівицький, А. Мельник, А. Шептицький) звертався до А. Гітлера з вимогою визнання і поваги прав українського народу, права України «на незалежне існування».
Після Другої світової війни жив у Німеччині та Франції. У 1945 році став одним із засновників і першим головою Товариства (Союзу) українських вояків. Голова Вищої військової ради (1945), військовий міністр Державного центру УНР на еміграції (1947-1948), генерал-полковник.
Помер 29 травня 1952 року у Парижі, похований на кладовищі Пер-Лашез.
Немає коментарів