Львів потайки називають «місто – музей». Але ця назва виникла не тільки через те, що у Львові багато старовинних споруд і музеїв, а й через музеї, які знаходяться в околицях Львова.

Одним з таких музеїв є наш шкільний історико - краєзнавчий музей. Тут зберігають:

• Археологічні матеріали кам’яної доби (проколки, скребачки,гостроконечник, різець, рубило,кам’яна сокира та інші пам’ятки).
• Етнографічні матеріали (коси звичайні та коси з «грабками», серпи, кужелі, веретена, дошки для прання, жорна,та ін.).
• Архівні матеріали Другої світової війни, радянізації краю, діяльність ОУН-УПА (листи-трикутники, фотографії,заяви про «добровільний вступ» до колгоспу на російській мові, пісні, перекази…).

                   Кожного місяця проводяться екскурсії для учнів. Під час екскурсії завжди  звучить одна і та ж легенда, але кожного разу, хай вже який раз ти чуєш  цю легенду, ти з новим захопленням слухаєш її. А легенда розповідає про душі власників артефактів, які кожної ночі приходять в музей, щоб приглядати за своїм майном.

 Але одного разу, щось пішло не так. Старенький вчитель історії вирішив перенести кришталеву вазу, яка належала ветерану Другої світової війни, в обласний музей, щоб цей цінний екземпляр змогли побачити ще більше дітей. Вночі прийшов дух, і побачивши, що ваза зникла дуже розсердився:

– Де моя ваза?! - грізно закричав він.

Охоронець школи, почувши це, дуже злякався, а коли зауважив, що голос лунає з музею, швидко побіг до старенького вчителя і розбудив його.  

– Що трапилося? – запитав спантеличений старець.

– З музею чути якийсь голос, але всередині – нікого немає. – пояснив охоронець.

Вчитель швидко зібрався і побіг до школи. Коли вони прийшли, охоронець сказав йому:

         – Бачиш?Нікого немає. А тепер я вшиваюся звідси!

Старенький вчитель підійшов до скрині з етнографічними матеріалами і побачив там надпис: «Негайно поверни вазу».
Раптом двері зачинилися. Але старець не злякався і тільки посміхнувся. Він зрозумів в чому річ і з посмішкою сказав:

– Чому я повинен повертати те, що тобі не належало?

Двері відчинилися. Перед вчителем з’явився привид солдата, який явно був дуже незадоволеним.

– Це моя ваза. Вона належала моїй дружині, а та заповіла її мені.

– Помиляєшся, - крізь сміх сказав старець, – ця ваза належить Історії, і твоя дружина, заповівши її тобі, хотіла, щоб ти не заховав її у своїй скрині, а віддав Історії, щоб нащадки змогли подивитися на неї і дізнатися більше!

Привид задумався і відповів:

–  Але яка мені користь з того?

–  А така, - каже старий – що про тебе пам’ятатимуть, і дивлячись на цю вазу, з пошаною згадуватимуть усіх героїв Вітчизняної війни!

Дух промовчав, а потім пішов.

Одні кажуть, нібито, його душа нарешті знайшла спокій, і він більше ніколи не повертався, а інші – що він повернувся до старця  із ще однією вазою.

Наш музей приховує у собі ще багато таємниць, і нам,  нащадкам, не потрібно боятися їх пізнавати!