5 вересня виповнилося 147 років від дня народження Володимира Сікевича (1870-1952) –українського військового і політичного діяча; генерал-хорунжого армії Української Народної Республіки (генерал-поручник у еміграції).

Андрій Безсмертний-Анзіміров

Есеїст, кінокритик. Проживає в США

5 вересня 1870 р. народився генерал-хорунжий армії Української Народної Республіки і Української держави Володимир Васильович Сікевич (1870-1952), військовий і політичний діяч, до того – полковник генерального штабу та генерал-майор царської армії.

Дворянин. Народився. в с. Тараща на Київщині, в родині предводителя місцевого дворянства й голови мирових суддів Таращанського повіту. Батько – барон Василь Мелентьевич Сікевич, предводитель дворянства і голова мирових суддів міста Тараща, власник маєтків в Москві і Санкт-Петербурзі. Мати – Наталія Данилівна Сікевич (у дівоцтві – Смолодович), дочка письменника-богослова Данила Максимовича Смолодовича. Книга батька Наталії Данилівни – Данила Максимовича Смолодовича – «Літургіка або наука про Богослужінні», вид. 4, Київ 1869 р. досі є навчальним посібником в Духовних Академіях. У них були діти: Володимир, Микола, Людмила, Олена і Ганна. Сім’я володіла маєтком у Таращі і будинками в Києві.

Після закінчення 1888 року 3-ї Київської класичної гімназії – на службі в російській армії. Військову освіту здобув у Володимирському Київському кадетному корпусі, Київському піхотному юнкерському училищі (1890). Служив у 131-му піхотному Тираспольському полку ад'ютантом командира батальйону, командиром роти, помічником командира батальйону.

Весною 1901 року Сікевич одружився з донькою полковника 15-го Шліссельбурзького полку Владислава Косьмінського – Вандою Косьмінською (1876-1966). У них були діти Наталка та Леонід. Наталка (1905-1995) вийшла заміж за полковника царської армії Жана Луї Морея де Морана (сина графині Марії Лемсдорф). Свідком у них на весіллі був князь Трубецький. Дочка Наталії, Колетт, станом на серпень 2011 року живе і працює художницею в Лондоні, займається творчістю і благодійністю. Леонід (1903-1977) одружився в Торонто з Кей Кларк.

За заслуги в російсько-японській війні 1904-1905 рр. у березні 1907 р. дістав орден Станіслава 3-го класу. 28 жовтня 1908 р. штабс-капітана Сікевича було підвищено до рангу капітана. У роки Першої світової війни – на Південно-Західному фронті, командир 6-го піхотного Ладозького полку, помічник командира 36-ї піхотної бригади. Нагороджений п'ятьма орденами і Золотою Георгіївською зброєю.

Як і більшість генералів тієї армії, він не визнав більшовиків. В той же час у Володимира Васильовича просинається український дух: він переходить на українську службу. В українській армії – з листопада 1917 року. На початку 1918-го – старшина створеного Симоном Петлюрою Гайдамацького коша Слобідської України. Брав участь у боях з більшовицькими військами під командуванням М. Муравйова за Київ. У березні 1918 року був призначений командиром 3-го Гайдамацького полку, який входив до складу Запорізької дивізії, визволяв від більшовиків Лубни, Конотоп, Полтаву, Харків. У квітні 1918 року очолив Донецьку групу у складі трьох піхотних, гарматного та інженерного полків, яка мала завдання звільнити Донбас. 15 квітня війська під його командуванням зайняли Барвінкове, згодом здобули Слов'янськ, Бахмут, Микитівку, Колпаків. Наприкінці квітня частини групи вийшли на кордон з Росією. «Я відчув справжню радість, коли 26 квітня 1918 року на залізничній станції Kолпаково, на кордоні земель українських і війська донського, я виставив сторожу від Богданівського полку, дві гармати батареї одинця й під їх салют розвинув наш прапор і встромив його на кордоні. Тут фактично, так би мовити, намацально, я відчув як відділяються землі України від чужих земель, - згадував генерал. - Радянська влада разом із покручем «донецької республіки» була знищена».

У період Гетьманату військові частини під командуванням генерала Сікевича охороняли східний кордон України. На початку 1919 р. генерал Сікевич виїхав до Австрії, де як військовий аташе очолював репатріаційну комісію та водночас формував з колишніх військовополонених підрозділи для Армії УНР. З 9 грудня 1920 р. виконував обов'язки посла УНР в Угорщині. Наказом по Війську УНР від 28 серпня 1922 р. його підвищено до рангу генерал-хорунжого. Завдячуючи своїм особистісним якостям, він зміг завоювати щиру дружбу президента Угорщини адмірала Хорті. Угорщина стала першою державою, яка офіційно визнала УНР. Слідом за Угорщиною незалежність України було визнано іншими державами. Після перемоги більшовиків, на адмірала Хорті «компетентними органами» здійснювався тиск з вимогою видати радянській владі генерала Сікевича. У 1924 р. сім’ї генерала Сікевича за допомогою президента Хорті вдалося залишити Угорщину і виїхати в Канаду у місто Вінніпег, на Банерман (Bannerman), 512. Там він оселяється на фермі, а згодом організовує Товариство вояків Армії УНР. Товариство займається об’єднанням всіх вояків-українців, незалежно від їх політичних та релігійних вподобань, та відзначенням їх доблесті та мужності. Пізніше генерал оселився в Торонто, де продовжував бути організатором і керівником управ ветеранських організацій вояків Армії УНР, головою Ради Хреста С. Петлюри.

У Канаді Сікевич очолював антибільшовицький рух, виступав з лекціями і промовами. Був Видатний політичним діячем, в колі українських емігрантів мав прізвиська «Український Лев» і «Батько Отаман». Генерал об’єднав коло себе людей із різним світобаченням, але таких, котрі над усе бажали звільнити Україну від більшовиків. До самої своєї смерті Володимир Васильович не полишав суспільної праці. Він брав участь у роботі Ради Української бібліотеки імені Петлюри, започаткував футбольні змагання. 1932 року кубком «Української Ліги М’якого М’яча» в Канаді стала срібна чаша – кубок імені генерал Сікевича, «українського політичного й громадського діяча і справжнього джентльмена». Він стояв на чолі антибільшовицького руху все своє життя. Зустрічався з Георгом VI і королевою Єлизаветою, представляючи українських вояків. На 80-річний ювілей генерала до нього приїхали і прислали поздоровлення люди з більш ніж 35 країн. На ювілей Сікевича приїхало 2,5 тисяч гостей.

27 липня 1952 р. 83-річний генерал Сікевич пішов із життя. За 5 тижнів до своєї смерті він саме повернувся зі своєї останньої подорожі по Сполучених Штатах. За поховання свого Почесного голови взялася Українська стрілецька громада, на похорони прибуло 3,5 тисяч людей, похорони тривали 5 днів. Тіло генерала було перевезено до аудиторії УНО для прощання. Біля труни, на яку було покладено прапори України і Канади, нагороди й шаблю генерала, вишикувалася почесна варта: члени УСГ, Братства Карпатських Січовиків, Українського відділу Канадського Легіону, Союзу бувших Українських вояків і Станиці УПА.

Вся англомовна торонтська преса опублікувала некрологи. Після похоронних богослужінь та панахид у всіх торонтських церквах, 2 серпня похоронна процесія вирушила до цвинтаря «Проспект». У похороні, який відбувався коштом українських громадянських і ветеранських організацій під проводом КУК, взяли участь, окрім торонтського громадянства, численні делегації з відділів УСГ та УНО зі східної Канади та делегат Взаємної Самопомічі з Вінніпегу п. Бабинець. Багатотисячна процесія нескінченними лавами йшла вулицями Торонто; журналісти тих років писали, що такого похорону Торонто ще не бачив. Похований на цвинтарі Prospect в Торонто.

Над могилою до присутніх промовляли В. Гультяй, генерал М. Садовський, А. Лазаревич. «Це був, без сумніву, найбільший український похорон, якого м. Торонто взагалі колись бачило. Заслуженому і популярному генералові прийшли віддати останню пошану всі українські громади, без розділу релігійного і партійного, чи територіального походження», - писала газета «Свобода».

Праці: Сікевич В. Спогади «Сторінки із записної книжки» (1943-1951), Автор спогадів та низки публікацій з історії українських визвольних змагань.

28 травня 2011 року у мікрорайоні Оболонь Києва було відкрито пам'ятник старшинам Армії УНР – уродженцям Києва. Пам'ятник являє собою збільшену копію ордена «Хрест Симона Петлюри». Більш ніж двометровий «Хрест Симона Петлюри» встановлений на постаменті, на якому з чотирьох сторін світу закріплені меморіальні дошки з іменами 34 старшин Армії УНР та Української Держави, які були уродженцями Києва (імена яких вдалося встановити історикам). Серед іншого вигравіруване й ім'я Володимира Сікевича.

Молодший брат генерала Микола Васильович Сiкевич (1871-1938) був до більшовицького перевороту відомий у Києві юрист. Був одружений на Софії Мордаріевне Сікевич – з князівського роду Родванескул (07.12.1878 - 09.09.1959). Після більшовицького перевороту і окупації Києва більшовиками – очолив антибільшовитське підпілля. Постійно підтримував зв’язок з братом. За доносом зрадника був заарештований. Розстріляний в 1938 році в Києві за «організацію і участь у контрреволюційній організації». Мав доньку – Наталію (16.04.1910 - 1982), яка вийшла заміж за Дубовенка Андрія (1903-1980), сина Ісака Дубовенка, дворянина (1811-1933). Дубовенко Андрій був засуджений після війни до 25 років таборів «за зраду Батьківщини», з табору вийшов, не відбувши усього терміну, завдяки смерті Сталіна. Реабілітований. У них була єдина донька Софія (03.10.1942 р.н.), яка при загадкових обставинах була вбита у Львові в 1977 році, розслідування її смерті покрито таємницею мороку.

Старша сестра генерала Олена Василівна Сікевич (1873-1939) вийшла заміж за власника найбільшого книжкового видавництва, магазинів і бібліотеки у Києві – спадкового дворянина Слухаєвського Олександра Сілуановича (25.10.1860 - 1928). Після революції, рятуючи книги, написала заяву, що добровільно дарує все видавництво та бібліотеку СРСР (тому що все одно б забрали і знищили. А коли книги стали власністю СРСР, то їх вже ніхто не смів знищити, і таким чином книги були врятовані. До кінця своїх днів працювала у власній бібліотеці простим бібліотекаром, намагаючись зберегти книги). Після революції бібліотеці дали назву «ім. Маяковського», вона розташовувалася на вул. Миколаївській у м. Києві. Потім бібліотеку перенесли на вул. Фундуклеївську і вона стала називатися УНІКА, потім – на бульвар Т. Шевченка з назвою «ім. Січневого Повстання». Всі книги були з печаткою Слухаєвський-Сікевич, проте радянську владу це мало хвилювало, ці «товариші» звикли користуватися чужим, як своїм власним, не замислюючись. Ціною неймовірних зусиль сім’ї Сікевич і справжніх інтелігентів Києва вдалося врятувати найцінніші книги та картини від більшовиків і від німецьких окупантів. Найцінніші картини та книги з печаткою Сікевич-Слухаєскіх сьогодні прикрашають і приватні колекції, і багато музеїв світу. (По лінії Слухаєвський до сім’ї Сікевич доводиться родичами і сім’я Десницьких, в тому числі і Катерина Десницька – майбутня принцеса Сіаму). Після смерті Олени Сікевич в 1939 році, ховати її вийшов весь Київ «колишніх», лафет був покритий килимом ручної роботи. Величезна процесія йшла пішки через весь Київ і ніхто не посмів їх зупинити. Поховали Олену Сікевич на Байковому кладовищі. Дітей не було. Середня сестра генерала Ганна Василівна Сікевич (03.02.1875 - 28.02.1947) допомагала сестрі та її чоловіку рятувати бібліотеку. Рятувала сиріт, беручи їх до себе. Після розстрілу брата Миколи була арештована, але потім відпущена. Захворіла на туберкульоз, але не продала жодної книги або картини. Померла після війни. Похована в Києві. Дітей не було. Молодша сестра – Людмила Василівна Сікевич (1876-1928), перша в Росії жінка-головлікар, очолила велику лікарню в Москві. Після революції, через те, що була «з колишніх», їй не дозволили стояти на чолі лікарні, однак совєтам був потрібний її досвід і жінку залишили працювати в лікарні – ординатором хірургічного відділення лікарні ім. проф. Остроумова в Москві. Жила і померла в Москві, похована на Ваганьковському цвинтарі.

Історія родини Сікевич являє собою приклад беззавітного служіння Батьківщині, самовідданості і порядності. Через роки гонінь, переслідувань і репресій, коли з прізвищем Сікевич не можна було вступити до ВНЗ, і комуністи вимагали змінити прізвище (ніхто з членів сім’ї цього не зробив), через весь жах розстрілів, обшуків і арештів … сім’я Сікевич зуміла пронести свою віру, боротьбу і надію на те, що Україна стане незалежною. На жаль, з усієї великої родини Сікевич сьогодні в Україні проживає лише два її спадкоємця – Президент Центру п. Сікевіч Наталія Володимирівна і її син Сікевич Олег. Однак вони проживають в незалежній Україні, боротьбі за становлення якої віддали свої життя найкращі сини й доньки України. У тому числі і представники родини Сікевич. Наше майбутнє – наші діти. Ми з оптимізмом і надією дивимося на молоде покоління Сікевич – Олега Сікевич. Ми віримо, що він і його нащадки будуть жити в Незалежній Україні, гордо нести своє прізвище і віддавати себе служінню своїй Вітчизні, людям, захисту їх інтересів.

«Відблиск історії генерала Сікевича, гідного українця, хороброго воїна та справжнього джентльмена, відбивається від сучасної нам Східної війни і заломлюється, - пишуть про нього сьогодні в Україні. - Знову молода українська армія протистоїть бандам, знову темні хмари сунуть зі Сходу. І тепер Україна готова зустріти нових визволителів, сучасних Сікевичей та Болбочанів, нових героїв та воєначальників, нову генерацію людей слави і людей честі».

(Безсмертний-Анзіміров А. Володимир Сікевич [Електронний ресурс] // День. Україна Incognita. – Режим доступу : http://incognita.day.kiev.ua. – Назва з екрана. – (Дата звернення 04.09.2017)).