30.10 – 135 років від дня народження Михайла Львовича Бойчука (1882–1937).

Український художник, маляр-монументаліст, лідер групи «бойчукістів».

На думку політичного аналітика, журналіста Сергія Грабовського, українське мистецтво ХХ століття дало світу грандіозні постаті і твори величезної художньої вартості. Але значна частина цих творів до нас не дійшла, і ми змушені відновлювати контури мистецьких явищ унікального масштабу за їхніми рештками, наче йдеться про античність чи давній Шумер, які віддалені від нас на тисячоліття. 

Втім, можливо, так і є: під червоним прапором більшовизму були загалом знищені не менші художні вартості, ніж за часів Атилли чи Батия, якщо не більші.

Наприклад, знищувалися твори Михайла Бойчука, бо вони були мистецтвом майбутньої української держави.

Михайло Бойчук народився 30 жовтня 1882 року у селі Романівці неподалік від Теребовлі на Тернопільщині. 

Ще підлітком він виявив мистецький хист, а в 16 років почав навчання у художній школі Львова. В 17 років Бойчук отримав стипендію Наукового товариства імені Шевченка, що дало йому змогу навчатися у Віденській, Краківській та Мюнхенській академіях мистецтв. 
А завдяки матеріальній підтримці митрополита Андрея Шептицького Бойчук продовжив навчання у Парижі та здійснив освітню подорож до Італії.

1909 року Бойчук разом з кількома українськими та польськими художниками заснував у будинку на вулиці Кампань Прем’єр на Монмартрі у Парижі нову мистецьку школу. А вже наступного року бойчукісти влаштували у паризькому Салоні незалежних свою першу виставку під гаслом «Відродження візантійського мистецтва». 

Повернувшись до України, Бойчук відновлював старовинні ікони, оформляв книги, розписував храми у Львові та Ярославі і реставрував фрески церкви Розумовського у селі Лемешах на Чернігівщині. 

На початку І Світової війни Бойчук та його молодший брат Тимко як австрійські піддані були вислані до російського міста Арзамаса і повернулися до Києва тільки 1917 року. Тут Михайло Бойчук та його дружина Софія Налепинська стали співзасновниками і професорами Української академії мистецтв. 

Їх називали «сектантами», тому що вони працювали весь час в майстерні, самі створювали фарби, які розводили на яєчному жовтку, працювали так самовіддано, як середньовічні цехові майстри.

Перші витвори української школи монументального мистецтва з’явилися вже в 1919 році.

Вершиною школи Бойчука і монументального мистецтва стали розписи в Одесі санаторію імені ВЦВК на Хаджибеївському лимані.

Бойчук реставрував фрески у Софійському соборі, картини у Музеї Ханенків і розписи в Успенському соборі Єлецького монастиря у Чернігові, написав портрети Богдана Лепкого та Стефана Жеромського, виконав декорації для вистав «Молодого театру» Леся Курбаса. 
Бойчукісти створили ескізи державних паперів для уряду Української Народної Республіки, розписали приміщення Луцьких казарм у Києві, Соціального музею та Червонозаводського театру в Харкові.

26 листопада 1936 року НКВД заарештувало Михайла Бойчука, його дружину Софію Налепинську та учнів Івана Падалку і Василя Седляра. Вони були звинувачені у шпигунстві та належності до націоналістичної терористичної організації і розстріляні у Києві 13 липня 1937 року, а їхні твори майже всі знищені.

Після арешту Бойчука були заштукатурені всі створені ним і учнями фрески на території радянської України. Його доробок, що зберігався у Львівському художньому музеї, був знищений 1952 року. Але дещо таки вціліло всупереч майже всесильній системі.
У Львові до кінця своїх днів певну збірку творів Михайла Бойчука зберігала Ярослава Музика.  
Простота рисунка, вишукане тло, граційна ритмічність композиції, досконале розуміння площини й кольору, раціональне розташування мас і ліній у творі – саме цього домагався Бойчук як у власній творчості, так і в творчості своїх учнів і послідовників. 
Він учив, що монументальне – це не просто велике чи площинне. Монументалізм у його розумінні – це гранична сконцентрованість усіх художніх засобів, уникнення усього зайвого, випадкового. 
Він вважав, що слід не сліпо використовувати стиль давньоукраїнського живопису, а творчо інтерпретувати його принципи, підпорядковувати їх виявленню глибокого внутрішнього змісту твору.

Спроби повернути спадщину Михайла Бойчука та його учнів в культурний процес почалися у 1960-х роках. Це було дуже складно. 

Михайло Бойчук жив, працював, викладав у трьох знакових для новітньої історії України містах: Львові, Києві та Харкові. Він був не просто митцем, не просто засновником художньої школи, він став одним із творців й одночасно героїв українського міфу ХХ століття. Того самого героїчного і трагічного міфу, без якого немає української національної ідентичності.