«Голод: яке похмуре слово! Серце терпне, коли чуєш його. Ті, що ніколи не переживали його, ніколи не зможуть уявити собі, які страждання спричиняє голод. Немає нічого гіршого для чоловіка – голови родини – аніж почуття власної безпорадності, що виникає, коли чуєш жінчині молитви, коли вона не може знайти їжі для своїх голодних дітей. Немає нічого гіршого для матері, аніж бачити своїх виснажених, знесилених дітей, які через голод забули, як посміхалися.» Такими словами  розпочався усний журнал «Страшна правда про голод 1932-33 років в Україні», що проведено  у Мишлятицькому НВК Мостиського району бібліотекарем Бождан Іриною Володимирівною. Уляна Швець, Діана Кечур та Анна Валявська  цитували уривки художніх творів, у яких йдеться про ті жахливі часи, наводили  шокуючі  факти, зачитували спогади очевидців. Голодне лихоліття 32-33 років – не просто історична минувшина, а незагойна фізична і духовна рана українського народу, яка пекучим болем пронизує пам’ять багатьох поколінь. Сьогодні треба говорити про минуле задля майбутнього, адже безпам’ятність породжує бездуховність, котра роз’їдає тіло й душу нації, перекреслює її історію, паплюжить традиції й руйнує соціокультурну самобутність народу. Ірина Володимирівна підкреслила, що моральний і громадянський обов’язок нашого покоління – це гідно вшановувати пам’ять жертв  голодоморів в історії нашої держави.Хай запалені  свічки своїм миготінням нагадають, що злочини проти людства не мають терміну давності. Ми пам’ятаємо!