09.07.2019 – 80 років від дня народження Ігоря Мироновича Калинця (1939).

Поет і прозаїк, один із чільних представників так званої «пізньошістдесятницької» генерації і дисидентсько-самвидавного руху в Україні, політв'язень. Живе і працює у Львові. Почесний доктор Львівського національного університету імені Івана Франка. Відмовився від Ордену Ярослава Мудрого IV ступеня на знак протесту проти зросійщення.

Життєпис

Ігор Калинець народився 9 липня 1939 у місті Ходорів (Бібрський повіт, за польським адмінподілом — Жидачівський повіт, Станіславське воєводство, Польська Республіка), нині Львівської області, Україна. У 1956–1961 роках навчався у Львівському університеті, на філологічному факультеті. Після закінчення університету працював у Львівському обласному державному архіві(1961 - 1972).

Чоловік Ірини Стасів-Калинець.

За участь у дисидентському русі у 1972 році Ігоря Калинця було засуджено на 6 років ув'язнення суворого режиму й 3 роки заслання. Покарання відбував у Пермських концтаборах разом із Іваном Світличним, Василем Стусом, Миколою Горбалем, Степаном Сапеляком та іншими.

Заслання відбував разом із дружиною Іриною Стасів-Калинець на Забайкаллі, у с. Ундино-Посєльє, Балейського району в Читинській області.

Після повернення до Львова у 1981 році працював у Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника. З 1987 брав участь у виданні самвидавного журналу "Євшан-зілля", згодом став його редактором.

Окрім «дорослих» пише також вірші для дітей. Було видано кілька книг, які розійшлися не тільки в Україні, але також і в країнах з великою українською діаспорою (Казахстан, Канада, США, Аргентина). Його книгу «Небилиці про котика і кицю» ілюструвала українська художниця Вікторія Ковальчук у 2005 році.

Творчість

Поетичну творчість Калинця, за пропозицією самого автора, прийнято хронологічно поділяти на дві головні частини: дев'ять книжок, написаних перед ув'язненням у 1972 р. (з них офіційно в УРСР опубліковано було лише першу — «Вогонь Купала», 1966, решта функціонувала у самвидавному обігу) і вісім — написаних під час ув'язнення та на виселенні (до 1991 р. функціонували тільки у Самвидаві). Згідно з цим поділом і було підготовлено та випущено два томи поезій Калинця — «Пробуджена муза» (Варшава, 1991) та «Невольнича муза» (Балтимор — Торонто, 1991). 1991 року збірку вибраних поезій «Тринадцять алогій» видано було також в Україні і у Росії.

Ілюстрації до збірки поезій Ігоря Калинця «Відчинення вертепу», які були видрукувані в Лондоні під назвою «Поезії з України» створив у 1969 Богдан Сорока.[1] Це спонукало КДБ порушити кримінальну справу проти художника, десятиліття його твори забороняли виставляти і згадувати його ім'я у пресі. Інші збірки поета: «Підсумовуючи мовчання» (1971), «Коронування опудала» (1972), «Слово триваюче» (1997), «Терновий колір любові» (1998).

Один із найтонших дослідників поезії Калинця Данило Гузар-Струк у передмові до «Невольничої музи» виокремлює «три головні течії» в його поезії: «оспівування культури, любовне прагнення та суспільний протест». Висока культура поетичного мислення й мовлення, любов до текстових стилізацій, надзвичайна формальна винахідливість притаманні Калинцю упродовж усього його творчого розвитку, а такі риси як ерудиція, іронічність, шляхетність у поводженні зі словообразом роблять цю поезію без перебільшення видатним явищем.

Саме з появою в українському літературному процесі Калинця почалися дискусії про необароко. Українське бароко і справді можна розглядати як одне із джерел Калинцевих інспірацій, іншим таким джерелом є, безперечно, творчість Богдана-Ігоря Антонича. Ще одна вельми цікава особливість: поет ніколи не писав окремих віршів, його метод полягав у творенні циклів, які своєю чергою переростали у книжки (свідчення «структуралістського» бачення світу).

Творчість Калинця суттєво вплинула на багатьох українських поетів пізніших поколінь, виявившись дуже суголосною найновішим поетичним пошукам. Після повернення з ув'язнення та виселення 1981 року Калинець, за його словами, цілком замовкає як поет (завершене явище) і стає «імпресаріо колишнього Ігоря Калинця». Тим часом пише і публікує казки для дітей (наприклад, «Дурні казки», 1998), готує перевидання власних поезій. 1994 року журнал «Сучасність» опублікував його повість «Молімось зорям дальнім», написану ще 1972 року під час перебування у слідчому ізоляторі львівської в'язниці. Проте Калинець залишається передовсім поетом, творцем вельми індивідуального, легко впізнаваного (за всієї стилістичної різноманітності) і в той же час напрочуд цілісного світу.

Книга «Знане і незнане про Антонича»

Окрім обкладинки, яка виконана в стилі західноукраїнських модерних малярів 1930-х років, другий варіант цього видання відрізняється від першого (Львів: Друкарські куншти, 2010. — 140 с.; 16 арк. іл.) вдвічі більшим обсягом тексту. Кількість ілюстрацій у новому виданні є більшою втричі. Написана на широкому фактографічному матеріалі, книга Ігоря Калинця[2] на сьогодні залишається найавторитетнішим джерелом біографії одного з найвидатніших українських письменників XX століття, дає відповіді на низку питань, які не один рік ставлять собі читачі, поціновувачі та дослідники творчості Антонича, і які передусім ставив собі сам автор дослідження. Багато із описаних у книзі подій (віднайдення могили Антонича, заходи популяризації його творчості у 1960-х та 1980-х роках) пережив сам Ігор Калинець як їх ініціатор та активний учасник. Книга є своєрідним внеском до відзначення 100-річчя від дня народження Богдана Ігоря Антонича, яке увінчалося низкою заходів різноманітного жанру. Саме у час ювілею Антонича в Ігоря Калинця зародилася ідея написати цю книгу.

До справи Калинця долучилося ще двоє людей, зокрема розділ «Університет» написав Данило Ільницький, дослідник життя і творчості Богдана Ігоря Антонича, упорядник його «Повного зібрання творів» (Львів: Літопис, 2009), а розділ «Антоничі в Бортятині» — Ольга Дядинчук, директор музею-садиби Антоничів у селі Бортятині Мостиського району Львівської області, де тривалий час проживали батьки Б. І. Антонича (тут вони й поховані), і де часто бував сам письменник. Видання містить наступні розділи: «Дитинство», «Гімназія», «Університет» (автором розділу є Данило Ільницький), «Гурток україністів, АНУМ, УТБ», «Левандівська „Просвіта“», «Антоничі в Бортятині» (автором розділу є Ольга Дядинчук), «Публікації», «Опера „Довбуш“», «Творчий процес», «Друзі», «Недуга», «Похорон», «Портрет», «Могила», «Наречена», «Архів».

Цінність книги і в «Додатках», у яких — статті Дмитра Бучинського, Валеріяна Ревуцького, Ірини Калинець, Івана Гречка, а також листи Ольги Олійник до о. Йосифа Кладочного і Миколи Неврлого, документи КГБ за 1987 р. та список усіх лауреатів літературного конкурсу «Привітання життя» імені Богдана Ігоря Антонича. Завершується книжка віршем учасника цього конкурсу, львівського поета Романа Тарнавського.