До 100-річчя Івана Костомахи

5 жовтня виповнюється 100 років з дня народження Івана Степановича Костомахи, який був директором дрогобицької СШ №2 з 1961 по 1966 рр. Саме на ці роки припала моя шкільна юність, адже 1966 року після закінчення 10-го класу покинув рідну школу і я. Тому Іван Степанович навіки закарбований у моїй пам’яті як добрий шкільний батько, і роки лише примножують мою йому вдячність.

З його приходом на пост директора наша школа завирувала. Іван Костомаха прекрасно поєднував господарський талант із талантом організаційним. Він був мотором, від дії якого в школі запрацювали всі «коліщатка». Я особисто співав у дуже сильному шкільному хорі, з виступів якого починалися всі урочисті події. Саме наш хор за директорства Івана Степановича вперше заспівав гимн «Не забудь ніколи нашу другу школу», що його ми завжди виконували дуже натхненно. Був я і членом танцювальної групи, яка також боролася за найвищі відзнаки. У школі діяв ансамбль бандуристів, духовий оркестр та ансамбль баяністів.

Пригадую, мене ще юнаком вразив господарський талант Івана Костомахи. Добрим фінансуванням радянські школи не могли похвалитися ніколи, а вся ця шкільна самодіяльність вимагала належних костюмів. І саме Іван Степанович організував потужну «фабрику самопомочі»: на гуртках художньої вишивки  дівчата-старшокласниці творили чудеса, і пошиті ними костюми всім нам видавалися найкращими. А ще ж діяли технічні гуртки і спортивні секції.  

Усе це багатство талантів школа виносила на щорічні загальноміські олімпіади. А треба сказати, що олімпіади тоді були яскравими подіями, на яких шкільні колективи здобували чи не найпрестижніше визнання. Пригадую, найбільше тоді конкурували перша і друга школи, і перемогти на олімпіаді було справою нашої школярської честі.

Утім, найпрестижнішим за мірками того часу досягненням СШ №2 був той факт, що 1964 року саме вона представляла Україну на виставці досягнень народного господарства в Москві і була нагороджена срібною медаллю.

Проте не лише управлінські таланти були притаманні Іванові Костомасі. Він, учитель української мови і літератури, був педагогом від природи. Вже не пригадую, яку чудасію витворив я в час свого «телячого віку», але, бачиться, було щось серйозне, раз я опинився в кабінеті директора. З пам’яті вивітрилася суть моєї провини, але я пам’ятаю, що розмова була дуже приязною і для мене повчальною. Головне, я й сьогодні пам’ятаю, що він не принизив мене як людину, хоч той затятий бунтарик напевно заслуговував на добрячого прочухана. Це була тоді ще мало усвідомлювана, але добре засвоєна школа людської гідності, яку не сміє відбирати ніхто.

У мене ніколи не було нагоди розпитати Івана Степановича про його ставлення до української культури. Але, зрештою, для чого було питати, коли це було самоочевидним: під його орудою школа жила натхненним і барвистим українським життям. Припускаю, його також підхопила хвиля культурного відродження, яка породила неймовірний феномен «шістдесятництва». Тоді вся Україна дихала своїм відродженим духом – дихала ним і друга школа.

Мабуть, це і впало в око якомусь запопадливому до влади освітянському чиновнику в Києві. Бо Іванові Костомасі дали пропрацювати директором лише близько п’яти років! Його звільнення і прихід нової директорки ми, школярі, сприйняли тоді як особисту образу. Як завжди, коли йдеться про українське серце, покарання Івана Степановича викликало в нашій душі лише душевний спротив і неймовірне обожнювання нашого улюбленого директора. З того часу його епізодичні появи у другій школі викликали море емоцій, усі намагалися прийти й побачитися з ним, а головне – огорнути його нашою любов’ю.

Саме це сталося і 2004 року, коли на святкуванні 60-ліття школи Іван Костомаха знову побував серед нас. Тоді ми з Оленою Гавриляк (вона випускниця того ж 1966 року, що і я, але вчилася в паралельному класі, до заміжжя – Єременко) зробили собі з ним фото на пам’ять, і сьогодні воно є для мене великим життєвим скарбом – спогадом про людину, яка була важливою опорою в моїй юності.

Я майже певен, що й для самого Івана Степановича наша друга школа була єдиним і незабутнім коханням. У ній він пережив чи не найбільший свій розквіт як освітянин та управлінець. У ній він залишив часточку свого серця, пульс якого відчувається ще й до сьогодні. Хай Бог воздасть йому за це сторицею!

Мирослав Маринович