26.10 – 331 роки від дня народження Джузеппе Доменіко Скарлатті (1685–1757).

Італійський композитор, автор 555 сонат для фортепіано.

Однією з найпотужніших і характерних постатей італійського мистецтва XVIII століття був Доменіко Скарлатті. Його роль особливо велика в історія фортепіаної творчості, становлення жанру сонати, у розвитку та удосконаленні сонатної форми.

Доменіко Скарлатті народився 25 жовтня 1685 року у Неаполі. Його батько, знаменитий композитор Алессандро Скарлатті, був його першим учителем музики. Відмінними музикантами були інші члени сім'ї – брати Алессандро та його сини. Імена як Алессандро і Доменіко, П'єтро, Томмазо, Франческо Скарлатті були відомі у Італії та інших країнах. Ще дитиною Доменіко показав блискучу здатність до гри на чембало і органі, а останні роки обійняв посаду органіста королівської капели у Неаполі. Після занять із батьком він вдосконалювався також під керівництвом композиторів Д. Гасперини і Б. Пасквини. Перший твір. що приніс йому популярність – опера «Октавія», написана 1703 році.

Здобувши славу у місті, і навіть у Флоренції і Венеції, де побував ще у підлітковому віці, Скарлатті в 1709 року поїхав до Риму. Там його віртуозна гра отримала широке визнання. Багато часу перебував він на службі в різних поважних осіб, які шанували мистецтво: при римському дворі, дворі королеви польської Марії, в капелі португальського посланника, в капелі Джуліа в Ватикані.

У 1715 року Скарлатті став органістом собору Св. Петра і прослужив там чотири роки обіймаючи цю посаду. Невдовзі при переїзді до Риму він з'явився в академії Оттобони, де зблизився з Генделем, і це дружба тривала довгі роки. На той час належить створення кількох опер і різних творів культової музики, що тепер не займають відомого місця у спадщині Скарлатті, хоч тоді користувалися завидним успіхом.

З 1720-х років у життя композитора настав час мандрів європейськими столицям: він був в Англії (можливо, в Ірландії), потім поїхав у Лісабон, в якому мешкав з 1721 по 1728 рік, ненадовго виїжджав звідтам, і з 1729 влаштувався Мадриді як придворним капельмейстером. У Іспанії слава Скарлатті досягла апогею. Там написав він більшу частину тих творів, які назавжди обезсмертили його ім'я, - фортепіанних (клавірних) сонат. Він придбав одяг і талановитих учнів, що сприйняли його принципи, і заклав свою школу, до котрої належали видатні музиканти, зокрема високообдарований іспанець Антоніо Солер.

Однак Іспанія, стала його другою батьківщиною,яка не виправдала його надій. Ні блискуча майстерність, ні придворна служба і заступництво імущих, ні гучна слава артиста не принесли Скарлатті достатку і спокійного, забезпеченого життя. Королівський двір відвернувся від нього, коли він став старим і хворим, Скарлатті помер Мадриді 23 липня 1757 року, залишивши без коштів для існування велику сім'ю. За життя композитора видана було лише дуже невелика частину його творів.

Доменіко Скарлатті написав двадцять опер («Октавія», «Іфігенія в Авліде», «Іфігент в Тавриді», «Орландо», «Сильвія», «Нарцис» та інші), шість ораторій і кантат, виділені на концертному виконання, чотирнадцять камерних кантат, арій і кілька ориалов церковної музики. Усе це – невеличка, і художньо найменш значна частини його творчості. Подібно Кореллі, майже повністю присвятив себе клавіру, написав п'ятсот п'ятдесят сонат! За життя його - в 1753 року - опубліковано було лише тридцять, Композитор скромно називав свої творіння «Упражнениями для клавесина». Також скромна була і мета, що він ставив собі, здійснюючи видання. У авторській передмові говориться: «Не чекай - хай навіть будеш дилетант чи професіонал - глибшого сенсу у цих творах; бери їх, як забаву, щоб привчити себе на техніці клавесина... Можливо, вони здадуться тобі приємними, і тоді вже готовий вирішити нові запити у стилі, ще більше приємними і різноманітними».

У «приємне розмаїтті» сонат Скарлатті, у тому цілком новому стилі розкривався перед артистом та публікою глибокий і неосяжне багатий світ поетичних образів. З незрівнянної тоді яскравістю і силою вони відбили дійсність життя, а разом із нею запам'ятали і обличчя самого автора.

Доменіко Скарлатті хоч і був подібним деякими рисами до своїх знаменитих попередників і сучасників, але значною мірою від них і вирізнявся. Він почасти нагадував Тартіні темпераментом, Вівальді - творчим розмахом, Кореллі - класичною досконалістю і стислістю форми. Але перед ними не зумів так гостро й уважно вслухатися в плескіт і говір народного життя, поетично і закарбувати музикою емоції, звичаї, побут безлічі дуже різних людей, із якими пов'язаний був походженням, працею, долею.

Його сонати - це маленькі етюди чи жанрові картини народної життя, які можуть часом змагатися з реалістичними полотнами Караваджо чи Мурильо на побутову тематику. Метод, в якому вони створені, цілком своєрідний. Він поєднує, начебто, дві сторони - чи елементи, наведені, проте, силою генія до здійснення художньої єдності: графічно чіткий, іноді різкий малюнок - і полум'яну яскравість колориту; соковиту і терпку народність музичної мови - і елегантність фактури; мініатюрність масштабів, стисненість форми - надзвичайно інтенсивний тематичний розвиток; гомофонность складу - і мелодійну насиченість всієї тканини; святковий концертний блиск - і камерність жанру; наслідування звучності щипкових інструментів, особливо лютні, мандоліни, іспанської гітари - і величезну октавну і аккордову техніку. Соната переростає в можливість клавесина і вимагає нового, ударного механізму.

Лише частина творів Скарлатті була опублікована за його життя. Вважається, що Скарлатті сам опублікував в 1738 році збірник 30 своїх найвідоміших робіт Essercizi(«Вправи»). Збірник з успіхом був прийнятий по всій Європі, і був відзначений видатним музичним критиком вісімнадцятого століття Чарльзом Барні.

Більшість сонат, які не були опубліковані при житті Скарлатті, друкувалися рідко й нерегулярно протягом наступних двох з половиною століть. Попри це, його музика приваблювала видатних музикантів, таких як Фридерик Шопен, Бела Барток, Генріх Шенкер і Володимир Горовиць.

Скарлатті написав більше п'яти сотень сонат, більшість мають одночастинну форму, з незмінним темпом й є зразком стародавньої двочастинної форми. Сучасна техніка гри на фортепіано випробувала сильний вплив цих сонат. Деякі з них показують сміливу роботу з гармонією, що виражається як у використанні дисонансу й кластерів, так й у несподіваних модуляціях у непаралельні тональності. Його творчість зіграла значну роль у подальшому розвиткові сонати, вплинула на багатьох композиторів, серед яких згадується П'єтро Доменіко Парадізі.

Значний вплив на Скарлатті справила іспанська народна музика. Це виявилося у використанні фригійського ладу, тональних модуляцій, не властивих академічному європейському мистецтву тих часів, а також дисонуючого звучання кластерів як імітації звучання гітари. Іноді Скарлатті цитував народні мелодії практично без змін, що було дуже незвичайно для його епохи.