01.11 – День Листопадового чину.

Листопадовий чин — українське повстання, організоване в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року Українською Національною Радою силами Українських січових стрільців в Королівстві Галичини і Волині, коронній землі Австро-Угорської імперії з метою встановлення влади Української Держави (названої згодом «Західноукраїнська Народна Республіка») на землях, на які вона обґрунтовано претендувала. У результаті утворилася держава площею 70 тис. км², що викликало невдоволення Польщі, яка розв'язала українсько-польську війну 1918-19 років для захоплення Галичини.

Під Листопадовим чином в українській історії закріпилася назва Першолистопадового перевороту або, інакше кажучи, — Листопадового повстання, Листопадового зриву, Листопадової революції — здійсненого у Львові в ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1918 року Українською народною радою силами Українських січових стрільців військового перевороту, щоби на українських теренах, які на той час перебували у складі Австро-Угорської імперії, постала українська влада... Військовий переворот у столиці Галичини послужив душею українського національно-визвольного повстання в Галичині. Проголошення Української держави, найменованої згодом Західноукраїнською Народною Республікою, терени якої сягали 70 тисяч кв. км, призвело до українсько-польської війни 1918 — 1919 рр., що її розв’язала Польща, аби захопити Галичину.

Знаменна подія відбулася наприкінці Першої світової війни, коли виснажена війною Австро-Угорщина, яка невпинно втрачала свої позиції на тодішній геополітичній мапі світу, для тимчасового збереження зовнішньополітичного становища і територіальної цілісності виданим австрійським цісарем маніфестом для підсилення державницьких амбіцій закликала всі народи імперії до створення місцевих представницьких політичних органів. Цим скористалися українці Галичини та Буковини, утворивши 18 жовтня 1918 року Українську національну раду, на якій було порушено питання про об’єднання всіх українських земель. Український рух у підавстрійських українських землях активізувався з утворенням у Києві Української Центральної Ради та проголошенням Української Народної Республіки.

Голова Центральної Ради М. Грушевський наполягав, щоби керівник делегації УНР В. Голубович домагався залучення до складу України її споконвічних земель — Східної Галичини, Буковини, Закарпаття й Холмщини. У перебігу берестейських переговорів міністр закордонних справ Австро-Угорщини О. Чернін висунув однією з умов визнання самостійності України й визнання нею старого державного кордону між Австро-Угорщиною та Україною. На це В. Голубович заявив, що Українська держава відновлює «своє міжнародне існування, яке вона втратила понад 250 років тому, і вступає в міжнародні відносини у цілім обсязі своїх прав на цім полі». У подальшому одночасно з основною роботою щодо визнання УНР В. Голубович провів конфіденційні переговори з німцями та австрійцями про долю Східної Галичини, після чого було підписано таємну угоду між УНР та Австро-Угорщиною про виділення Східної Галичини і Буковини в новостворений «коронний край», вдалося досягти також домовленості про те, що Австро-Угорщина гарантуватиме в повному обсязі вільний національний та культурний розвиток для українського населення в межах своїх кордонів.

18 — 19 жовтня 1918 р. у Львові в Народному домі відбулися збори українських послів до парламенту і крайових сеймів Галичини та Буковини, греко-католицького єпископату і представників українських політичних партій, на яких було утворено Українську Національну Раду на чолі з Є. Петрушевичем. Вона оприлюднила маніфест, у якому проголосила, що «українська етнографічна область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з порубіжною лінією Сяну з долученням Лемківщини, північно-східна Буковина з містом Чернівці, Сторожинець і Серет та українська смуга Північно-Східної Угорщини — творить одноцільну українську територію», яка «...уконститовується отсим як Українська держава».

Тим часом 28 жовтня в Кракові було створено Польську ліквідаційну комісію для розпуску австрійських органів влади в Галичині і заміни їх польськими. Заплановану акцію було здійснено озброєними галицькими поляками в ніч із 2 на 3 листопада, про що були сповіщені австрійський уряд і намісник Галичини. Приїзд Комісії до Львова було заплановано на 1 листопада. Місцеві австрійські органи жодних дій для запобігання можливому польському терору в Галичині не вжили.

О четвертій годині ранку 1 листопада почалося повстання. Першим поручик Цьокан повідомив про нейтралітет австрійських, угорських та німецьких підрозділів. Загін поручика Мартинця захопив ратушу, стрільці хорунжого Сендецького захопили намісництво і заарештували генерала Гуйна, чотар Трух зайняв комендатуру й заарештував генерала Пфеффера, чотар Огоновський зайняв і роззброїв міську поліцію. На львівській ратуші здійняли синьо-жовтий стяг, на ранок у місті з’явилися українські патрулі з синьо-жовтими стрічками на шапках. Львів’яни прокинулися при новій владі. Підрозділи УСС зайняли також Станіслав, Тернопіль, Золочів, Сокаль, Раву-Руську, Коломию, Снятин, Борислав та інші західноукраїнські міста.

1 листопада у Львові було поширено відозву Української національної ради до населення про утворення на українських землях Австро-Угорської монархії Української держави (президент Є. Петрушевич), яка 13 листопада отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка, а 9 листопада сформовано її уряд — Державний секретаріат під керівництвом К. Левицького.

Це призвело до опору поляків, які вже 1 листопада почали підготовку до збройної боротьби, вже під вечір з’явились перші польські вузли опору — у Львові лише польських офіцерів налічувалось понад 600 осіб. Почались бої за Львів.

Українсько-польська війна породила безліч міфів та феноменів з обох боків. Поляки в мемуарах неодноразово відзначали шляхетність українців. Залишення українським військом Львова виявилось не так наслідком ситуативної переваги на той час польських військовиків, які там сконцентрувалися й закріпилися, як бажанням не допустити руйнування історично належної галичанам столиці. Яка велика різниця у ставленні до будівель, установ, шахт, мостів, газопроводів, пам’яток культури у наших сьогоднішніх військових противників — загарбників, призначення «гуманітарних конвоїв» (а фактично засобів руйнування, смерті й грабунку).

...Дуже багато вояків Української Галицької Армії поховано на цвинтарях Львова. Більшовицька влада познущалася з пам’яті полеглих національних героїв, відвідування їхніх могил стало небезпечним. До речі, такої «турботи» не вистачило щодо поховань їхніх польських тодішніх супротивників. Зворушливо, що на відновленому Янівському цвинтарі могили рядових стрільців розташовані впереміж із могилами чотарів, хорунжих, поручників, сотників... Тільки у верхній частині поховань розташовані могили прем’єра ЗУНР К. Левицького та керівника УГА генерала М. Тарнавського поряд з ад’ютантами.

Листопадовий чин 1918 року ввійшов в історію як одна з визначних подій українського державотворення ХХ століття. Вона гідна того, щоб уся Україна, а не лише західні області, щороку відзначала цю пам’ятну дату.

Савків Богдан. Пам’ятаймо про день Листопадового чину! [Електронний ресурс]. – Режим доступу : . – Назва з екрана. – (Дата звернення 31.10.2016).