4 січня виповнюється 180 років від дня народження Павла Гнатовича Житецького (1837-1911) – українського мовознавця, лексикографа, педагога і громадського діяча.

4 січня 1837 року в Кременчуці в сім’ї священика народився один із основоположників українського мовознавства Павло Гнатович Житецький (1837-1911), лексикограф, перший історик української літературної мови, педагог і громадський діяч. Доктор російської словесності (1908). Приятелював із Михайлом Драгомановим (відомий український публіцист, історик, філософ, економіст, культурний діяч).

Член-кореспондент Петербурзької АН (1898), дійсний член Історичного товариства Нестора-літописця (1879), Наукового товариства імені Шевченка (1903). Йому належать глибокі дослідження з історії української мови, літератури і фольклору (писав українською мовою). Автор численних праць з українського мовознавства, літератури та фольклору. В низці своїх праць висвітлював лінгвостилістичні особливості багатьох жанрів української літератури, зокрема української народної творчості, східно-слов`янської діалектології, лексикографії, українського правопису тощо.

Житецький вчився в Полтавській духовній семінарії, а потім у Київській духовній академії та Київському університеті, який закінчив 1864 року. У статті під назвою «Російський патріотизм» наполягав на життєздатності незалежної української літератури та культури. Написав він (російською мовою) першу повну і систематичну (але скоро застарілу) історію українських звуків (1876).

В 1880-1882 роках викладав у Петербурзькому університеті, потім повернувся до Києва, де раніше йому було відмовлено в кафедрі. За видатні заслуги в галузі філології Петербурзька Академія наук у 1898 році обрала П.Г. Житецького своїм членом-кореспондентом. Незадовго до смерті й Київський університет визнав його гідним докторського ступеня гоноріс кауза, але, як писав С. Єфремов, «було вже пізно: сили пішли на боротьбу з житейськими незгодами».

«Микола Лисенко назвав його «гросмейстером від філології», - як пише в своєму блозі Борис Трістанов. А Сергій Єфремов так писав про Житецького: «Видатний український вчений. Разом з тим був і живим, чутливим громадянином своєї батьківщини, який болів її болями, хто на собі відчув до певної міри її гірку долю... Його особистість, погляди і діяльність заслуговують якнайширшої популярності». Перший історик української літературної мови Павло Гнатович написав близько 30 праць, якісно новаторських і таких, що визначали дальший шлях розвитку української лінгвістики. Серед них, зокрема: «Енеїда» Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст.», «Нарис літературної історії української мови в XVII ст.», «Про українські народні думи» та ін».

Помітне місце в історії української фольклористики зайняла праця Павла Житецького «Думки про народні малоруські думи» (1893). У праці «Про переклади Євангелія малоруською мовою» (1905) Житецький здійснив науковий аналіз мови тогочасних українських перекладів Євангелія з екскурсом в історію перекладів євангельських текстів українською мовою.

«Главные черты малорусского вокализма в 12-13 в., по нашему мнению, - писав він, - вполне обнаружились. Не было ещё украинского говора, который выделился позже из волынских разноречий, но самые эти разноречия, вместе с дальнейшим видоизменением их в галицком вокализме, близком к украинскому, уже существовали. Так органически, из первобытной почвы русского праязыка, выросло малорусское наречие с древнейшим своим говором северным, от которого к концу киевской эпохи и в первые годы татарщины на юге отделились говоры галицкий и волынский».

Житецький був активним учасником українського політичного руху, членом київської «Громади» (організація української інтелігенції у Києві, займалася громадською, культурною та просвітницькою діяльністю, діяла з 1859 до 1876, коли була заборонена Емським указом російського імператора Олександра II: Володимир Антонович, Тадей Рильський, Павло Житецький, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Павло Чубинський, Володимир Страшкевич та інші), співробітником «Киевской Старини» (щомісячний історико-етнографічний та літературний часопис).

У дискусії щодо «теорії» російського історика Михайла Погодіна (автор шовіністичної «теорії», за якою до татарської навали Подніпров'я було заселене великоросами, а українці вийшли з Карпат і поселилися над Дніпром лише у 16 столітті.) про нібито російськість княжого Києва Житецький відстоював думку, що Київська Русь – це держава українського народу, що традиції культури й побуту тут не переривалися у всі часи, а риси української мови наявні ще у письмових джерелах 12-13 ст.