07.03 – 161-річчя від дня народження Порфирія Денисовича Мартиновича (1856–1933). 

Український живописець, графік, фольклорист і етнограф.

Дослідники кобзарства донині вважають постать Порфирія Мартиновича найзагадковішою. Наповнене суворою епікою й ніким не розгаданою містикою, життя Порфирія Денисовича сповнене надзвичайної цілісності та правдивості. Напевне, ніхто з когорти художників та етнографів не заглиблювався до такої міри у світ народної традиції і ніхто зі світу зрячих так глибоко і щиро не ототожнював себе із українськими носіями епосу – кобзарями і лірниками, як Мартинович. Недаремно, і сам Порфирій називав себе вустівником – носієм народних епічних пам'ятниць – Вустинських книг. Глибока віра у святе призначення епічного надбання і надзвичайна відданість ідеї збереження традиційної народної культури для майбуття нащадків були стрижнем усього життя П.Мартиновича. І лише ця віра допомагала йому долати часом нестерпні життєві труднощі і страждання.

Народився Порфирій Мартинович 2 лютого 1856 року у с. Стрюківка Костянтиноградського повіту Полтавської губернії (тепер Красноградський район Харківської області). Його батько, Денис Іванович Мартинович, походив зі священицької родини. Після навчання у Гадяцькій семінарії Денис Мартинович працював домашнім учителем у дворянських родинах, а згодом службовцем у Полтавській консисторії та Костянтиноградському земському суді. Мати Порфирія – Аграфена Кирилівна Ольшанська – походила з родини стрюківського диякона. Крім Порфирія, у родині Мартиновичів було шестеро дітей.

Життєві таємниці П.Мартиновича починались із подвір'я батькового дому, що був у Костянтинограді осередком українства. Батько, хоча й обіймав високу посаду у Костянтиноградській міській управі, ніколи не забував свого козацького походження, кохався у народній пісні і багато сил приділяв народному просвітництву. Чимало цікавого люду збиралося до Мартиновичів – між ними частими гістьми були кобзарі і лірники. Денис Іванович дуже любив слухати незрячих співців, і цю любов намагався передати своїм дітям. Щире вболівання за стан української справи втягує Дениса Івановича у круговерть подій, що обертались навколо народних т.зв. "Кахтирських" книг. Коли на початку 60-х років ХІХ ст. почалися царські репресії проти всього українського, між людьми "зчинився великий переполох", костянтиноградські селяни і міщани почали ховати по сховах найцінніше – українські стародруки та рукописні народні книги – т.зв. "Кахтирі". "Це дуже печальна історія про те, як ховали деякі книги рукописні, тоді, як я ще був малий", – згадував через багато років Порфирій. Батько Порфирія – Денис Мартинович – разом зі своїми однодумцями, Олексієм Матушевським та Дмитром Самойловським, вважали за свій святий обов'язок зберегти і відтворити принаймні частину безцінних перлин народної творчості. До того ж і серед простолюду визрівала народна ініціатива у перезаписі "по пам'яті" дорогоцінних книг. Незабаром друзі започатковують перезапис та нове укладання частини т.зв. "зрячих" Вустинських книг. У той час мало не щотижня в оселі Мартиновичів гостювали все нові і нові незрячі співці та сільські "вустівники". А одного разу, наче у казці, до хати прийшли старезні "діди-запорожці"", про щось довго говорили з батьком, а потім підійшли до маленького Порфирія і почали розповідати і виспівувати йому чарівні пісні і казки. Діди ніби заворожили маленького хлопця.

- Маленьким мене запорожці,

Ті, що названо їх низовці (...) заворожили, -

розповідав П.Мартинович.

І ніби було дідами-запорожцями сказане те, що він, Порфирій Мартинович, мусить продовжити справу свого батька і стати "устівником" – збирачем і хранителем Вустинських книг.
Із того часу в душі Порфирія наче щось перемінилося – він ніби іншими очима почав дивитися на світ, помічати й фіксувати у своїй пам'яті найменші дрібниці народного побуту й "вустинської" творчості. Звичні старці, які часто заходили на батьківське подвір'я, відтепер для хлопчика перетворилися на казкових чарівників. Порфирій жадібно вслухався у вустинські оповіді незрячих співців і намагався запам'ятати найцікавіші з них. "З семи літ я вже почав заучувати наізусть ці книги: спершу меньші книги по числу рассказов, а потім більші й великі", – розповідав згодом П.Мартинович.

Із раннього дитинства виявилися у Порфирія також непересічні художні здібності. Малюнки хлопця вражали своєю щирістю, простотою і безпосередністю... "З самих малих літ рисував я, найбільше з ікон. Надивлюсь на них у церкві і малюю подобія їх олівцем. Дедалі виходило у мене все краще. Рисував я й те, що бачив навкруги себе", – згадував у листі до О.Сластьона П.Мартинович. Помітивши незвичайну допитливість та інтерес хлопця до пізнання народної традиції, батько намагається дати Порфирію найповнішу на ті часи освіту. Денис Іванович таємно мріяв, аби його справа знайшла своє продовження у житті сина. У десять років хлопця віддали до Костянтиноградського пансіону, через рік, 1867 року, – до Першої Харківської класичної (чоловічої) гімназії, згодом – до Харківської прогімназії (Третьої харківської гімназії). У становленні мистецького таланту Порфирія Мартиновича велике значення відіграли його вчителі – Іван Гересименко, Дометій Ланевський, Василь Безперчий та Митрофан Плотніков. Художники М.Плотніков із Харкова та І.Чумак із Костянтинограду підготовлюють Порфирія Мартиновича до вступу у найвищий на той час навчальний мистецький заклад – Петербурзьку Академію мистецтв. Нарешті, 1873 року, витримавши на "відмінно" усі вступні іспити, Порфирій стає студентом Академії. Навчається разом з українськими художниками С. Васильківським, М. Самокишем, О. Сластьоном. Користується опікою видатного російського живописця Івана Миколайовича Крамського, який допомагає молодому художнику у навчанні і побуті.

Під час літніх вакацій П.Мартинович мандрує селами і містечками Полтавщини, Харківщини та Чернігівщини, збирає унікальні етнографічні матеріали, невтомно замальовує типи традиційного українського побуту. Спілкування з кобзарями, лірниками, стихівничими, відбір і ретельне заучення на пам'ять зібраного матеріалу, (що вважав дуже важливим для повноцінного осягнення народного світобачення), дивним чином впливало на розвиток його художньої майстерності і навіть національної свідомості.

"Мені було зовсім незрозуміло тоді, як цей юнак, майжде хлопець, міг добитися таких дивовижних результатів... Як і на чому він міг вивчитися? – дивувався О.Сластьон величезному успіхові Порфирія у малярстві під час навчання в Петербургській Академії мистецтв. – Уже тоді він устиг виробити таку чудову маніру, таку силу, таку плавність лінії, якої – я це все сміло можу сказати – не було в багатьох професорів нашої Академії...". Успадкована від батька відданість ідеї збереження для нащадків народного спадку яскраво виявилася у всіх художніх починаннях Порфирія. Для Мартиновича були чужими декоративність, прилизаність чи патетика – всі його художні твори є ніби зоровим виявом вустинського світогляду епічних співців. "Дивлячись на його малюнки, невловимо починаєш чути спокійний, позачасовий епічний виспів мандрівного співця", – говорив Цехмайстер сучасного кобзарства Микола Будник. Тому значення художнього спадку П.Мартиновича – неоціненне. Як і давня епічна пам'ятка, художні роботи П.Мартиновича, – справжні людські документи минулого. Документи не заради формальної фіксації, а як своєрідне дзеркало, куди час від часу треба заглядати для оцінки свого сучасного стану і для вчасної корекції думок, поглядів і життєвого шляху. 1877 року за визначні успіхи в малярстві Порфирій Мартинович отримав велику срібну медаль Петербурзької академії мистецтв.

Художні роботи П.Мартиновича за притаманну їм епічну щирість, простоту і цілісність, одержують від глядачів найсердечніші відгуки. До золотого фонду українського мистецтва увійшли десятки унікальних робіт визначного художника. Серед них – "Кобзар Іван Кравченко (Крюковський) " (1876), "Кобзар Тихон Магадин із села Бубни" (1876), "Кобзар Хведір Гриценко (Холодний) ", "Чумак Мигаль з Вереміївки", "Голова дівчини", ілюстрації до лірницьких пісень, до думи "Про трьох братів Озівських", до "Енеїди" І.Котляревського та інші.

Навчаючись в Академії мистецтв, П.Мартинович не тільки малював, але й брав активну участь у житті української громади Петербурга. Поза увагою митця не опинявся жоден з українських концертів, зборів, лекцій що відбувалися у північноросійській столиці. Серед таких пам'ятних подій можна назвати участь П.Мартиновича у "Слов'янських етнографічних концертах", заснованих М.Лисенком. На цих концертах П.Мартинович виступав перед петербурзькою публікою із серією своїх ілюстрацій до українських дум, що виконував кобзар Остап Вересай. Порфирій щиро заприятелював із кобзарем, ставши йому на час перебування у Петербурзі незмінним поводарем. Паралельно, П.Мартинович робить від співця велику кількість записів і навіть починає переймати від Остапа гру на кобзі.

Навчання в Академії Мистецтв не було рівним і безхмарним для П.Мартиновича. Гордий і незалежний у своїх поглядах, Порфирій твердо вірив у свої можливості, через що нерідко конфліктував з академічними викладачами. Не останню роль у внутрішній стійкості митця відігравало перейняте від незрячих співців переконання про важливість творчого осягнення світу "очима серця", яке ставилось понад механічні накопичення знань і марудні тренувальні вправи. Нерідко конфлікти з начальством і внутрішній неспокій негативно позначались на матеріальному і душевному стані П.Мартиновича. Академзаборгованості, постійні злигодні, а також сімейні негаразди доводили до краю нервове напруження Порфирія. До всього іншого додалося нещасливе кохання. Заборона, накладена матір'ю на одруження, остаточно збавила здоров'я нещасного митця. Стався тяжкий нервовий зрив і П.Мартинович опиняється на лікуванні у психіатричній лікарні.

Після одужання П.Мартинович полишив Петербург і назавжди від'їхав на батьківщину. Вдома П.Мартинович почав активно продовжувати справу свого батька й наполегливо працювати над збором взірців усної народної т.зв. "вустинської" спадщини. Хвороба, що вирвала П.Мартиновича із академічного художнього світу й перервала кар'єру художника, дивним чином сприяла вияву його внутрішньої творчої наснаги у царині етнографії. Пригнічений матеріальний стан та збавлене здоров'я наближали Порфирія до соціального стану мандрівних вустівників, кобзарів і лірників. Споріднене з власною пригніченістю щире розуміння трагедії незрячості відкривало йому недосяжний для інших дослідників контакт зі співцями. Як дослідник народної творчості П.Мартинович створює свій особливий т.зв. "емпатичний" метод збору й опрацювання фольклорного матеріалу, а також пропонує авторську методику лабораторного відтворення і природної реконструкції традиційної культурної спадщини у сучасну пору. Цікаво, що шлях до збереження вустинської традиції П.Мартинович починає із самого себе. Він щиро вважав, що для збереження кобзарського набутку потрібно особисто засвоїти співоцький репертуар та гру на інструменті, і тільки після цього творчо осмислювати цей набуток.

Маючи феноменальну пам'ять, П.Мартинович намагався реконструювати і той матеріал, що вивчав напам'ять у дитинстві. Всі записи П.Мартиновича проникнуті твердою вірою у місійне значення епосу, потребою збереження і відродження епічної традиції, як необхідною передумовою життєздатності українського народу в майбутті. Мріючи про нове життя епосу в устах прийдешніх поколінь, він підготував грунтовну базу для осмисленого дослідження й відродження української співоцької традиції.

"Костянтиноградський" період життя П.Мартиновича тривав неначе у двох вимірах – вихолощеному і бездуховному сьогоденні та далекому і величному минулому. Світ епосу, його реальні й міфічні герої та співці полонили Порфирія настільки, що він природньо зжився з епічними образами й нерідко у реальному повсякденні мислив категоріями давно минулих уже часів. Напевне, це дало привід деяким науковцям насміхатися над етнографом і створювати йому репутацію психічно хворої людини.

Незважаючи на суб'єктивізм радянського наукового чиновництва, здійснені Порфирієм Мартиновичем етнографічні записи швидко завоювали високу оцінку діячів світової науки й вивели його ім'я в ряд провідних дослідників традиційної культури сучасності.
1922 р. Порфирій Мартинович стає ініціатором і одним із засновників Красноградського краєзнавчого музею, для якого передав свою народознавчу колекцію і частину своїх художніх робіт і в якому працював до останніх днів свого життя.

У 1930 році Харківський державний музей українського мистецтва (нині Харківський художній музей) організував виставку художніх робіт Порфирія Мартиновича. Ця виставка стала визначною культурною подією тодішнього культурного життя – адже на ній вперше експонувалося понад 150 робіт художника. Після закриття експозиції П.Д. Мартинович більшість своїх робіт подарував Харківському художньому музею.

Порфирій Мартинович був чесною і глибоко релігійною людиною. Він був одним із небагатьох українських інтелігентів, які не тільки декларували своє простонародне походження, але й за будь-яких обставин лишалися часткою свого народу. Коли у 1932 році на Красноградщині розпочався голод, Порфирій Денисович, не зраджуючи своїм переконанням весь свій скромний гонорар роздавав вмираючим селянам. Твердо вирішивши поділити трагічну долю своїх земляків, Порфирій Мартинович помер від голоду 15 грудня 1933 року у рідній хаті...

Могила Порфирія Мартиновича у Краснограді нині часто відвідується шанувальниками традиційної культури, митцями, музикантами, сучасними подвижниками автентичного виконавства на кобзарських інструментах.

У грудні 2006 року до 150-річчя з Дня народження визначного митця у Харкові була проведена Всеукраїнська науково-практична конференція "Порфирій Мартинович і сучасність". На пошану Порфирія Мартиновича у Харкові і Києві відбуваються періодичні концерти традиційного музикування, які збирають виконавців на автентичних музичних інструментах з України та інших країн світу.

За ініціативи Фонду національно-культурних ініціатив ім. Гната Хоткевича, Харківського кобзарського цеху, Харківського міського товариства "Спадщина" та Спілки Української Молоді 15-16 квітня на Харківщні відбудуться громадські вшанування 155-річчя від Дня народження Порфирія Денисовича Мартиновича. У Харкові на фасаді колишьої Першої харківської класичної гімназії (пр. Московський, 24), де у 1867-1869 рр. навчався видатний діяч української культури буде вставлено і урочисто відкрито меморіальну дошку.

Кость Черемський,

м. Харків