30.03 – 164 роки від дня народження Вінсента Віллема ван Гога (1853-1890). 

Нідерландський художник, постімпресіоніст.

Вінсент Віллем Ван Гог — всесвітньовідомий нідерландський живописець, представник постімпресіо­нізму другої половини ХІХ століття.

Народився художник 30 березня 1853 року в селі Грот-Зюндерт у провінції Північний Брабант на півдні Нідерландів, недалеко від бельгійського кордону. Батько Вінсента — Теодор Ван Гог, протестантський пастор, мати — Анна Корнелія Карбентус, дочка поважного палітурника і продавця книг з Гааги. Вінсент був другим з семи дітей. Своє ім'я він отримав на честь діда по батьківській лінії, який також все своє життя присвятив протестантській церкві. Взагалі то, це ім'я призначалося для першого сина Теодора і Анни, який народився на рік раніше Вінсента та він помер дуже рано. Через чотири роки після народження Вінсента, 1 травня 1857 року, народився його брат Теодорус Ван Гог (Тео). Крім нього, у Вінсента був брат Кор (Корнеліс Вінсент) і три сестри — Анна Корнелія, Ліз (Елізабет Губерта) і Віл (Віллеміна Якоба).

Домашні пам'ятають Вінсента як норовливого, важкого, з «дивними манерами», що було причиною його частих покарань. Поза сім'єю, навпаки, Вінсент виявляв зворотний бік свого характеру — був тихим, серйозним, замисленим. Він майже не грав з іншими дітьми. В очах односельців він був лагідним, доброзичливим, жалісливим та милим. Коли йому виповнилося 7 років, він пішов до сільської школи, але через рік його забрали звідти, і разом зі своєю сестрою Ганною він навчався вдома, у гувернантки. Про своє дитинство Вінсент згадував: «Моє дитинство було похмурим, холодним і пустим...».

Зюндерт, де жила родина Ван Гогів, був тихим містечком, охопленим дрімотою. Але варто було Вінсенту заговорити, і раптом усе оживало, і проступала душа речей. Пустельна рівнина наповнювалася таємницею і владним життям.

Неговіркий, Вінсент ніколи не брав участі в іграх братів і сестер. В самотині він блукав околицями, розглядаючи рослини та квіти; іноді, спостерігаючи за життям комах, лягав на траву поблизу річки, в пошуках ручаїв і пташиних гнізд обшукував ліси. Він завів собі гербарій, збирав цілі колекції комашок. Знав напам'ять назви усіх кузьок, іноді навіть латинські. Вінсент охоче спілкувався з селянами і ткачами, розпитував їх, як працює ткацький верстат. У дитячих забавах обирав ігри, в яких можна було усамітнитися. Любив сплітати вовняні нитки, захоплюючись поєднанням і контрастом яскравих кольорів. Пізніше такі кольорові поєднання, ,стали характерними для творів Ван Гога.

Одного разу, коли Вінсенту було вісім років, він приніс матері малюнок, де зобразив кошеня, що лізе на садову яблуню. Приблизно в ті ж роки він якось намагався виліпити із горщикової глини слона. Лише в такі безмовні ігри й грався дивний хлопчик.

Брати й сестри побоювалися свого відлюдькуватого брата, котрий у порівнянні з ними здавався надзвичайно міцним. Від його приземистої, кістлявої, незграбної фігури віяло неприборканою силою. В його обличчі можна було помітити деяку асиметрію. Світле рудувате волосся приховувало нерівність черепа. Покате чоло. Густі брови. А у вузьких щілинах очей, то блакитних, то зелених, з сумним поглядом, час од часу спалахував похмурий вогонь.

Та у душі Вінсента приховувалися сором'язливі паростки ніжності, дружньої чутливості. З великим старанням він малював квіти і потім дарував малюнки своїм приятелям. Малював дуже багато. Тварин. Пейзажі. До сьогодні збереглися два його малюнки 1862 року (Вінсенту було 9 років): на одному з них зображено собаку, на другому — міст.

У 16 років (1869) Вінсент влаштовується на службу в Гаазький філіал великої художньо-торгової фірми Goupil & Cie, власником якої був його дядько («дядько Цент»). Там він отримав необхідне навчання як дилер. Завдяки щоденному контакту з творами мистецтва Вінсент почав розбиратися в живопису і цінувати його. Крім цього, він відвідував міські музеї та галереї, милуючись роботами Жана-Франсуа Мілле і Жюля Бретона.

У певний період часу Вінсент звернувся до Біблії. Співчутливий до людей, бажаючи бути корисним своїм ближнім, він вирішив стати священиком. Працював у школі в Айслворті (поблизу Лондона), де виконував роботу вчителя і помічника пастора. 4 листопада 1869 року Вінсент прочитав свою першу проповідь. Його інтерес до Євангелія ріс, і він загорівся ідеєю проповідувати біднякам. Залишившись в Нідерландах, Вінсент більшу частину часу робив нариси або переводив уривки з Біблії на німецьку, англійську та французьку мови. Якось він сказав, що в ньому прокинулось співстраждання до усього роду людського.

У липні 1878 року бажання бути корисним людям спрямувало Вінсента до протестантської місіонерської школи в Лакені під Брюсселем, де він пройшов тримісячний курс проповіді. У грудні 1878 року його направили на півроку місіонером у Борінаж, бідний шахтарський район на півдні Бельгії. Бачачи злиденність і безвихідь шахтарів і їх сімей, Вінсент відмовився від усіх зручностей і жив під стать шахтарям. Він спав на підлозі в напіврозваленій, майже неопалюваній халупі, жив упроголодь, роздавав своє майно нужденним і витрачав свою плату на ліки та їжу для шахтарів. Керівництво церкви було шоковане такою непомірною участю Вінсента в житті шахтарів і звільнило Вінсента від місіонерської діяльності за те, що він підривав гідність духовенства. Незважаючи на розпорядження, Вінсент, слабкий і хворий, все-таки продовжив місіонерську діяльність.

У 1880-х роках Ван Гог звернувся до мистецтва, відвідував Академію мистецтв у Брюсселі (1880-1881) і Антверпені (1885-1886), користувався порадами живописця А. Мауве в Гаазі, із захопленням малював шахтарів, селян, ремісників. У серії картин і етюдів середини 1880-х років («Селянка», 1885, музей Креллер-Мюллер, Оттерло; «Їдці картоплі», 1885, Державний музей Вінсента Ван Гога, Амстердам), написаних у темній мальовничій гамі, позначених болісно-гострим сприйняттям людських страждань і почуттям пригніченості, художник відтворював гнітючу атмосферу психологічної напруженості.

У 1886-1888 роках Ван Гог жив у Парижі, відвідував приватну художню студію, вивчав живопис імпресіонізму, японську гравюру, синтетичні твори Поля Гогена. У цей період палітра Ван Гога стала світлою, зникли землистого відтінку фарби, з'явилися чисті блакитні, золотаво-жовті, червоні тони, характерний для нього динамічний, ніби бризкотливий мазок («Міст через Сену», 1887, Державний музей Вінсента Ван Гога, Амстердам; «Татусь Тангі», 1887, Музей Родена, Париж).

У 1888 році Ван Гог переїхав до Арля, де остаточно визначилася своєрідність його творчої манери. Полум'яний художній темперамент, болісний порив до гармонії, краси і щастя, і, водночас, страх перед ворожими людині силами знаходять втілення то в сяючих сонячними фарбами півдня пейзажах («Жнива. Долина Ла-Кро», 1888, Державний музей Вінсента Ван Гога, Амстердам), то в зловісних, що нагадують нічний кошмар, образах («Нічне кафе в Арлі»,1888, музей Креллер-Мюллер, Оттерло).

Динаміка кольору і мазка наповнює одухотвореним життям і рухом не лише природу і людей, які населяють її («Червоні виноградники в Арлі», 1888, Державний музей образотворчих мистецтв імені О. С. Пушкіна, Москва), а й неживі предмети («Спальня Ван Гога в Арлі»,1888,Державний музей Вінсента Ван Гога, Амстердам).

Тихим умиротворенням і баченням світу у ясних життєдайних кольорах наповнені картини Ван Гога «Натюрморт із червоними гладіолусами» (1886), «Натюрморт із трояндами й соняхами» (1886), «Хлібне поле з маками і жайворонком» (1887), «Два зрізаних соняхи» (1887), «Городи на Монмартрі» (1887), «Сіяч» (1888), «Персикове дерево у цвітінні» (1888), «Вид на Арль з ірисами» (1888), «Квітучий фруктовий сад» (1888), «Літній вечір під Арлем» (1888), «Натюрморт із соняхами» (1888), «Пшеничне поле з кипарисами» (1889), «Макове поле» (1889), «Іриси» (1889), «Гай олив» (1889), які, немов зблиски радості й просвітлення душі, наповнюють життя красою, поезією, філософією присутності божого начала в усьому сущому.

Напружена робота Ван Гога в останні роки супроводжувалася нападами психічної хвороби, яка привела його до лікарні для душевнохворих спочатку в Арлі (лікарі поставили діагноз «епілепсія скроневих доль»), потім у Сен-Ремі (1889-1890) і в Овер-сюр-Уаз у Франції, де 29 липня 1890 року він покінчив життя самогубством, смертельно поранивши себе пострілом з пістолета. За словами брата Тео, який був разом із Вінсентом у його смертні хвилини, останніми словами художника були: «Горе триватиме вічно».

Живопис для Вінсента Ван Гога не лише естетична категорія. Він розглядає його перш за все як засіб приєднатися, причаститися до таїнств, які відкрилися великим містикам. Великі містики охоплюють неохопне силою своєї віри, великі живописці — силою свого мистецтва. Але мета в них одна. Мистецтво і віра є лише різні шляхи пізнання живої душі світу.

Естетичні ігри не приманюють Вінсента. При всій їхній зовнішній ефектності вони легковажні, а тому не зачіпають його серця. Занадто велика тривога й гострий острах смутних гріхів охоплюють розум Ван Гога при спогляданні поверхової віртуозності картини, на якій зображено красиве тіло жінки. Тому така картина здавалася йому вбогою. Лише душа важлива в картині. Вінсента швидше привабила би жінка потворна, стара, бідна або нещаслива в силу тої чи іншої причини, але така, що здобула душу і розум у життєвих випробуваннях і горі.

Працюючи в маленькій місіонерській школі в Лакені, поблизу Брюсселя, Вінсент виконав малюнок із зображенням корчми в Лакені. Шинок називався «На шахті», хазяїн його торгував коксом і вугіллям. Вінсент намагався зберегти кожну деталь, прагнув передати специфіку образу кожного з п'яти вікон. На малюнку відсутня людина. Перед глядачем — покинутий світ, точніше, світ, який знає, що він покинутий: під нічним небом, яке затягнуте хмарами, стоїть порожній дім, але, незважаючи на запущеність і порожнечу, в ньому проглядається життя — дивне, майже зловісне.

Ван Гог прожив 37 років і тільки у 27 він вирішив стати художником. Тож вся його творча біографія укладається лише в одне десятиріччя. Але за цей недовгий час він створив більше ніж вісімсот картин та ще більше малюнків. На жаль, тільки одна картина за його життя знайшла покупця — «Червоні виноградники», яку було продано за 400 франків.

Все змінилося після смерті художника. Його популярність росла з року в рік. Сьогодні кожна галерея світу, кожний колекціонер, які мають роботи Ван Гога, неймовірно пишаються цим. «Немає нічого більш художнього, ніж любити людей» — цей девіз художника був втілений в усій його творчості.

Та, насамперед, ми любимо Ван Гога за його яскраві кольори, за його квіти, пейзажі, натюрморти.