Нашою співрозмовницею є вихованка Львівського училища фізичної культури, бронзова призерка минулорічного дорослого чемпіонату світу з вільної боротьби, багаторазова переможниця та призерка чемпіонатів світу і Європи серед молодіжних вікових груп Оксана Лівач.

Минулого тижня 21-річна уродженка Івано-Франківщини, а нині львів’янка, вдруге поспіль стала чемпіонкою Європи серед жінок віком до 23 років (вагова категорія до 50 кг). У вирішальній, гранично напруженій сутичці з росіянкою Надією Соколовою, програючи 0:4, українська борчиня таки зуміла вирвати перемогу й від радості навіть станцювала просто на килимі. Учора, 10 березня, вона повернулася із сербського міста Новий Сад, де проходив чемпіонат континенту, до Львова й того ж дня знайшла час, щоб зустрітися з кореспондентом Leopolis.news.

Оксано, на шляху до фіналу ти провела три сутички і всі виграла достроково. Чи створювали суперниці тобі якісь складні проблеми?

 Не сказала б. Першою суперницею була представниця Угорщини Б’янка Речі. Вона перейшла з юніорів, сутичка з нею була своєрідною розминкою для набуття впевненості.

Перед другим поєдинком було більше переживань, бо з білорускою Ксенією Станкевич я не раз зустрічалася раніше. Вона незручна для мене, на попередньому чемпіонаті Європи мала з нею дуже великі проблеми, але мені таки вдалося тоді мінімально виграти в неї. І коли цього разу готувалася до протистояння, був невеликий мандраж. Проте я була впевнена, що переможу, тому що на ці змагання налаштовувалася рішуче, щоб підтвердити свій титул минулорічної чемпіонки. Тим паче після бронзи дорослого чемпіонату світу (у жовтні 2018 року в Будапешті – авт.) у мене з’явилося більше впевненості. Я просто виходила з білорускою і виконувала свою роботу, свої прийоми.

Третю сутичку провела з представницею Польщі Катажиною Камінською. Поляки приїжджали до нас на збори в Кончу-Заспу. З цією суперницею стояла в парі, тому вона мені була знайома, я її «промацувала» і на тренуваннях перемагала. Тому була впевненість, що здолаю її. Проблем з нею теж не було – виграла достроково.

 У фіналі тобі випало зустрітися з доволі титулованою російською борчинею Надією Соколовою. Як налаштовувалася? Зокрема, і враховуючи той фактор, що зустрічалася з представницею держави, яка веде війну проти України.

Чесно, я про програш навіть не думала. Не пробачила б собі, якби програла. Було завдання брати тільки перше місце. Я не знала, як маю виграти, але налаштовувалася рішуче. Щоб вигризати кожен бал, битися до кінця, до крові, до останніх сил, але перемогти.

Щодо того, що боролася з росіянкою… Перед сутичкою не думала про політичний бік, утім, після перемоги люди вітали мене, писали, як приємно, що я виграла, але вдвічі приємніше, що здолала представницю Росії. А й справді, приємно.

 Уже на старті фінальної сутички з росіянкою ти програвала з рахунком 0:4. У чому була причина?

Ми з тренером Андрієм Стадніком усе прорахували, проаналізували, як виходити, щоб не пропускати атаки, але несподівано суперниця провела дуже гарний, чіткий напад. Вона зробила одну технічну дію в стійці, і потім у партері я їй програла ще два бали. 25 секунд з початку сутички – а я програю 0:4! У мене відразу така думка: «Треба відігрувати!».

Руки не опустилися хоч на мить після такого провального старту? Мовляв, сьогодні не мій день.

Навпаки. У думках було: «Зможу, зроблю, це мій день, я налаштована виграти». Так і вийшло. Мені вдалося відіграти 4 бали і перемогти суперницю за останньою результативною дією.

Що було складніше – відігратися з 0:4 до 4:4 чи втримувати перевагу впродовж останньої хвилини?

Втримати. Хоча насправді я її не втримувала. Розуміла, що суперниця поступається і буде робити якісь дії, ризикувати, щоб відігратися. Я була готова її зустріти і провести контратаку. Протягом сутички я її «пригрузила», вимотала своїми точковими діями настільки, що їй не вистачило сил зробити щось наприкінці сутички.

Чи бувало раніше, що ти поступалася з такою немалою різницею і все ж вигравала сутичку?

Згаданій білорусці Ксенії Станкевич на попередньому чемпіонаті Європи я програвала 0:6 чи 0:8 і повернула протистояння на свою користь. Але були і протилежні випадки. На Київському міжнародному турнірі якось я перемагала 6:0, але мінімально програла.

Після фінального гонгу ти виплеснула всі свої емоції, гучно крикнула і навіть станцювала…

Коли я почула гонг, стався такий сплеск емоцій! Усе, що в мене було, вклала в цей крик душі, вереск задоволення. Реально, віддала для перемоги все, що могла: психологічні сили, фізичні. В думках промайнуло, що хочеться танцювати від цієї перемоги.

…Знаєте, дівчата по команді з мене жартують, що я танцівниця. Справді, люблю танцювати, всіх на тренуваннях заводжу. На розминці дівчата просять увімкнути музику. А на змаганнях головний тренер дає завдання, щоб я розминку проводила дівчатам. Заводжу всіх. Вони мене прозивають Монатіком (український співак, танцівник, композитор – авт.). І подумала, чому б не продемонструвати цього «Монатіка», який у мене в душі.

 Коли виграла бронзу чемпіонату світу 2018 року, ти теж танцювала…

Так, але тоді був такий безсильний танець. Коли здобула бронзову нагороду, дівчата казали, що не впізнавали мене. Я завжди емоційно святкую свої перемоги – або крик виривається, або ще щось, а тут я навіть не підняла рук. Просто не мала сил, усе віддала в тій сутичці. І наприкінці я для себе такий танок станцювала.

Можливо, танцями займалася в дитинстві?

 Ні. Танці мені завжди подобалися, в класі п’ятому роздумувала, щоб піти на них – не вийшло. В танці мені подобається рухатися в такт, відчувати музику. Усі кажуть, що в мене гарно виходить танцювати. Але я не займалася танцями – це суто на відчуттях.

Відома українська борчиня Ірина Мерлені (олімпійська чемпіонка 2004 року – авт.) грає на музичних інструментах, співає, танцює. Для молодих борчинь вона є кумиром, стимулом, прикладом?

Вона дуже творча особистість. Після боротьби повністю змінила життя, зайнялася творчістю. Для багатьох дівчат, і в якомусь сенсі для мене теж, вона є взірцем. Хоча маю й інших кумирів. По суті, кожен чемпіон для мене є кумиром, людиною для наслідування. Коли бачу в когось щось хороше, намагаюся переймати для себе. Тому і в Ірини Мерлені, і в будь-якої іншої великої спортсменки треба брати щось для себе.

Знаю, ти дружиш з Марією Стаднік (триразова олімпійська призерка, уродженка Львівщини, яка виступає за Азербайджан – авт.). У неї, очевидно, також щось переймаєш?

Звісно. Скажу більше, коли почала займатися боротьбою, моїми кумирами були подружжя Андрій і Марія Стадніки. Пам’ятаю, тільки вступила у Львівське училище фізичної культури, вони приходили до нас на тренування. Вони для мене були кумирами як у спорті, так і в житті. Я бачила, як багато вони досягнули у спорті, яка в них сім’я. Тоді навіть не могла уявити, що колись у майбутньому я з ними зможу так близько спілкуватися, що Андрій стане моїм тренером, а Марія – спаринг-партнером. Що мої кумири стануть настільки близькими.

Оксано, наскільки складно тобі входити в категорію до 50 кг?

В усіх дівчат проблеми, що в них багато зайвої ваги, а я проблемна навпаки: в мене її мало. Виступаю в категорії 50 кг і приблизно стільки й важу. Для такої категорії потрібно трохи більше важити.

Навіть росіянка у фіналі виглядала масивнішою.

Так, кілограмів на 3-4 під час сутички вона була важча, як і кожна моя суперниця на цих змаганнях чи на інших. Усі скидають вагу – у боротьбі так прийнято.  Виходить, що я – найменша. Я не «ганяю» вагу, їм усе, а дівчата перед змаганнями недоїдають.

Вони тобі заздрять, напевно?

Напевно, так (сміється).

Можеш дозволити собі з’їсти фастфуд?

Безпосередньо перед змаганнями намагаюся менше вживати шкідливої їжі. А між змаганнями, можу, звичайно, дати собі слабинку, з’їсти чогось шкідливого. Наприклад, можу в «Макдональдсі» бургерами поласувати. А от чипси, сухарики мені взагалі не смакують, ніколи їх не їм. «Кока-колу» можу інколи випити, але нечасто. П’ю негазовану воду, соки, зокрема гранатовий.

Знаю, ти ведеш щоденник. Скільки часу і що в нього записуєш?

Скоро виповниться рік. Порадила одна людина – не зі спорту, і я вирішила спробувати, що це мені дасть. І дійсно, дуже багато дало. Я стала більш зібраною. Спочатку вела щоденник, щоб нічого не забувати, бо я була розсіяною, часто в мене все вилітало з голови. Щодня писала собі завдання, що маю виконати. Навіть такі дрібниці, як зателефонувати мамі, прогулятися. Що зробила – викреслювала, нове написала. А потім з часом почала більше писати, майже щодня.

Що записуєш? Висновки з тренувань, змагань, думки про боротьбу?

Змішане. І про спорт, і свої внутрішні думки. Щоденник тримає мене завжди сконцентрованою. Ставлю завдання, записую, аналізую, виконала чи ні, чого мені не вистачило. Коли записую – воно більше відкладається, краще аналізується.

Що написала у щоденнику після фінальної сутички чемпіонату Європи, як проаналізувала її?

Ще не встигла (сміється).

Тоді розкажи, які головні висновки зробила з цього чемпіонату?

Головний висновок: «Не боятися». Виходити на килим і робити ту справу, яку я люблю. І діставати від цього задоволення. Просто бути відкритою до боротьби, вільнішою. Немає нічого страшного і недосяжного.

 Після минулорічного чемпіонату світу серед дорослих в одному з інтерв’ю ти сказала, що хочеш увійти в історію як дівчина, яка досягла великих успіхів у боротьбі. Для початку – це Олімпійські ігри в Токіо 2020 року?

Зараз іду маленькими кроками. Зробила дуже великий крок на торішньому дорослому чемпіонаті світу – ніхто не очікував, що я потраплю у призери. Тепер уже всі дивляться на мене як на бронзову призерку чемпіонату світу, і треба підтримувати цей статус. Є психологічне навантаження: «Я маю, бо я…» І зараз я маленькими кроками доводжу, що не просто так стала третьою у світі. Так, перша ціль – це Токіо, хочу потрапити на Олімпіаду. Але й до Олімпійських ігор ще багато змагань, які теж важливі для мене. Потрапити в історію – це таке широке завдання. Багато чого я задумала, надіюся, воно збудеться. Не просто виграти Олімпіаду, а може, щось для боротьби зробити.

Створити новий стиль, моду? Щоб на тебе рівнялися молоді дівчата?

Щоб у Європі, Америці, у світі знали таку борчиню Оксану Лівач, щоб знали, що я з України, і щоб мене довго пам’ятали після того, як завершу боротьбу.

До речі, після згаданого чемпіонату світу завуч моєї школи, звідки я родом (село Новоселиця Долинського району – авт.), запросила мене на зустріч з дітьми, щоб я розповіла про свій шлях до успіху. Мені було дуже приємно. Хотіла показати дітям, що треба самому чогось прагнути, мріяти. Діти ставали багато цікавих запитань. Я їх запитувала, про що вони мріють. У багатьох були такі смішні мрії. Я хотіла їх якось надихнути на те, що треба працювати, мріяти. Мені побажали взяти олімпійську медаль і знову прийти у школу.

Оксано, на килимі ти емоційна, а яка поза ним? Така ж емоційна чи всі емоції залишаються в боротьбі?

Усі кажуть, що я такий собі енерджайзер. У житті в мене багато емоцій, я весела, життєрадісна, як тренер каже, за будь-який «кіпіш». Я активна, багато хочу зробити, якісь завдання собі придумую. І ця моя активність в житті, думаю, допомагає на килимі.

Чи бували випадки, коли доводилося застосовувати борецькі навички за межами килима?

Ніколи не доводилось і, думаю, не доведеться. Бо це якось нерозумно буде з мого боку, і взагалі з боку будь-якого спортсмена, який займається боротьбою чи іншим видом спорту. Борецькі навички більше допомагають у житті в плані впевненості, постояти за себе, а не фізично, щоб когось набити чи ще щось.

У квітні відбудеться дорослий чемпіонат Європи. Торік тобі не вдалося здобути медаль. Почуваєшся сильнішою, ніж торік, і здатною зійти на п’єдестал?

Торік я була недалеко від медалі, просто поступилася туркені з різницею в один бал у першій же сутичці. Якби перемогла її, то медаль у мене була б. На прийдешньому чемпіонаті Європи боротимуся за нагороду і, надіюся, все вийде і я візьму те, що планую.

 

Автор Василь Танкевич, за матеріалами www.leopolis.news